Знищення музейних збірок в УРСР у післявоєнний період (друга половина 1940-х – 1950-х рр.)

На початку серпня 1952 р., скориставшись відпусткою І. Свєнціцького, за наказом секретаря Львівського обкому партії К. Литвина культурні цінності двома вантажівками за три рейси перевезли до Львівської бібліотеки АН УРСР «для знищення націоналістичних антирадянських експонатів». Раніше сюди ж звезли 4, 5 тис. історичних книг та 2 ящика музейної зброї . Свідки тих подій підкреслювали, що крематорій для мистецтва димівся над містом кілька днів.

За словами виконуючого обов'язки заступника директора бібліотеки О. Куща все, що могло горіти, було спалено в печах (для цього виділили дві кімнати з печами), а скульптуру потовчено молотами та вивезено за межі міста. Частина творів мистецтва була розкрадена, розійшлася по приватних збірках .

Викриттю ганебного злочину проти української культури сприяв випадок. В грудні 1955 р. з Лондона до музею звернувся художник В. Перебийніс про повернення творчого доробку. Він перед початком Другої світової війни проводив персональну виставку своїх творів, які були застраховані французькою фірмою на 34 770 франків золотом. Пошуки колекції українського художника привели до судових справ винуватців злочину. У 1956 р. виявлено вцілілими 99 пам'яток, які повернули до музею.

В червні 1957 р. заарештували заступника директора музею В. Любчика. При обшуку у нього були знайдені художні твори та рідкісні друковані видання в кількості 195 наймену- вань . На суді В. Любчик визнав себе винним у халатності, що вчасно не повернув речі до музею. Військовий трибунал виніс вирок: за статтею 54 Кримінального кодексу УРСР 10 років виправних таборів із позбавленням прав та конфіскацією майна.

Про лицемірство цього процесу свідчить той факт, що В. Любчик жодного дня покарання не відбув, а продовжував працювати в Інституті прикладного та декоративного мистецтва . Верховний суд УРСР 27 вересня 1957 р., розглядаючи справу Любчика В., визнав не встановленим намір т. Любчика присвоїти взяті ним літературу і експонати музею, що він повинен нести відповідальність не за привласнення, а за несвоєчасне повернення цієї літератури. Колегія Верховного суду УРСР скасувала вирок Львівського обласного суду щодо В. Любчика і вирішила негайно його з-під варти звільнити .

Акт вандалізму та наруги над збірками Національного музею був яскравим проявом ставлення сталінського режиму до української історії та культури.

Наступним нищівним заходом влади стало вивезення під виглядом розширення експозиції Львівського музею українського мистецтва 10 тис. ікон, скульптур до непристосовано- го для зберігання музейних предметів приміщення Вірменського собору до новоствореного «спецфонду» . В лютому 1953 р. протягом восьми днів гужовим транспортом, щоб не пошкодити цінні твори мистецтва, які характеризувались владою, як «церковний хлам», були переправлені до Вірменського собору.

Упорядкуванням експонатів у новому фондосховищі займалися працівники музею Я. Нановський, І. Катрушенко, М. Батіг, М. Пигель. Навчені трагічними подіями 1952 р., вони доклали титанічних зусиль, щоб ікони, скульптура, дерев'яна різьба, були належним чином обліковані, пронумеровані, згодом розташовані у стелажах за топографічною картотекою .

Зусиллями музейників вдалося зберегти пам'ятки новітнього релігійного малярства, які повинні були згоріти на вогнищі – іконостас каплиці греко-католицької духовної семінарії у Львові роботи «ворога народу» П. Холодного. Всі інші роботи майстра – пейзажі, портрети, жанрові композиції, графіку було спалено в 1952 р.  

Велика заслуга у цілісному збереженні колекції належить В. І. Свєнціцькій, яка все життя присвятила відстоюванню і дослідженню українського мистецтва. З весни 1994 р. в музеї розпочалася копітка праця по переміщенню збірки давньоукраїнського мистецтва з Вірменського собору до нового музейного фондосховища. На початок 2000 р. кількість підготовлених і перенесених творів складала понад 4 тис. одиниць збереження.

Нападки на львівські музеї не припинились. В 1955 р. К. Литвин, перебуваючи на посаді міністра культури УРСР, наказом зобов'язав керівництво музеїв Львівського історичного, українського мистецтва, картинної галереї скласти до 15 грудня 1955 р. списки на експонати «пов'язані з діяльністю різних українських і польських буржуазно-націоналістичних організацій, та картини, які за своєю ідейною спрямованістю не можуть експонуватися» з метою їх вилучення з фондів цих закладів. Проте, в квітні 1956 р. новий міністр культури УРСР І. Шаблій відмінив рішення попередника і повернув списки назад з тим, що «знищувати ці матеріали недоцільно, тому що вони можуть мати інтерес для окремих дослідників при вивченні історичних матеріалів» .

Злочинні дії влади щодо колекцій Національного музею трагічно відбились на стані здоров'я І. Свєнціцького для якого музей був справою всього його життя. 18 вересня 1956 р. він помер, похований на Личаківському цвинтарі у Львові. Музейницька спадщини вченого ще потребує глибокого вивчення, його науковий доробок вимагає аналізу у контексті розвитку сучасної музейної справи.

Національний музей на сьогодні – один з найбільших музеїв України, в ньому зберігається понад 100 тис. пам'яток. Унікальні колекції давнього українського мистецтва, зокрема, іконопису, скульптури, різьби, художнього металу, гаптів ХІV-ХVШ ст., фонд стародруків та рукописів з рідкісними виданнями України, Польщі, Німеччини, Литви, Білорусі, Голландії ставлять його в ряд найвизначніших художніх музеїв світу. На жаль, і досі відчутні злочинний вандалізм та непоправні руйнування 1940-1950-х рр., які суттєво змінили структуру унікальної музейної колекції.

Позначилися на музейній збірці перерозподіл музейних предметів між музеями України, не повернення експонатів, які виставлялись на виставках в Москві, Харкові, Рогатині (1940-1941 рр., понад 380 предметів музейного значення), «ідеологічна чистка» 1952 р., перелік втрат якої включає 1729 предметів образотворчого мистецтва, понад 4 000 книг бібліотечного фонду, 138 томів і папок рукописного та на правах рукопису матеріалів .

Відголоски 1950-х рр. нагадують про себе сьогодні. Так, у 2000 р. до музейних фондів повернулася картина Ю. Мага- левського «Портрет Івана Огієнка». Цей твір з 1921 р. зберігався у музеї разом з 40 роботами майстра, які він особисто передав до музею. В післявоєнні роки, під час кампаній з вилучення із музейних фондів «ідеологічно шкідливих творів», мистецька спадщина художника теж постраждала. У 1996 р. до музею звернулася онука І. Огієнка А. Марушенко за консультацією про мистецьку вартість цієї роботи, оскільки їй було запропоновано придбати картину Ю. Магалевського «Портрет Івана Огієнка» (1920 р.)  .

Трагічні події в історії Національного музею пов'язані з політичними репресіями, вандалізмом, арештами та депортаціями, які довгий час були закриті від суспільства, були характерними для всього українського музейництва і яскраво демонстрували ставлення сталінської тоталітарної влади до музейних закладів. Політичний режим остерігався широкого висвітлення національного надбання України, усвідомлюючи його глибокий вплив на світогляд і свідомість суспільства.

В післявоєнний період музейні заклади УРСР використовувалися як пропагандистські осередки радянського режиму з метою виховання місцевого населення як самовідданих будівників комунізму. Їх діяльність суворо регламентувалася партійними органами, які примусово нав'язували тематику і зміст музейних колекцій та експозицій. Ідеологічний тиск позбавляв можливості творчих людей самореалізації, частина з них арештовувалися за політичними звинуваченнями. Під гаслами боротьби з «буржуазним націоналізмом» з музейних колекцій вилучався цілий пласт української самобутньої спадщини, знищувалися унікальні пам'ятки національної культури. Але наперекір законам командно-адміністративної системи працівники музеїв, часом ризикуючи життям, докладали чимало зусиль, щоб зберегти історико- культурне надбання українського народу.