Адміністративна реформа 1920-х рр. і Російсько-Угорське прикордоння

М. Грушевський, дослідивши міграційно-колонізаційні процеси, показав, що протягом ХУІІ-ХІХ ст. українці компактною масою заселили територію аж до правого берега ріки Дон, все Азовське узбережжя та степовий Крим. У підсумку, академік зазначив: «Утворилася величезна, надзвичайно однорідна за мовою і в етнографічному відношенні область так званого Південно-Східного українського наріччя, яка виявляє місцями понад 80% українського населення і з точки зору економічної та культурної являє собою надзвичайно цільну область (край) « [12, 50-58].

У результаті цієї підготовчої роботи, в державних органах України було розроблено «Український про-

ект врегулювання державних кордонів між УСРР, РСФрР, БСРР», в якому до складу УСРР підлягали передачі: незначна частина Мінської губернії БСРР на правому березі річки Словечна, Семенівська волость Новозибківського повіту Гомельської губ., с. Зноб Трубчевського повіту, 8 населених пунктів Севського повіту, Брянської губ. З Курської губ. належало повернути Україні 11 волостей Путивльського повіту, 6 – Рильського, частину Суданського та весь Грайворонсь- кий повіт, за винятком двох волостей, Пемську волость Обоянського повіту, весь Білгородський повіт, більшу частину волостей Корочанського повіту і 8 волостей Но- во-Оскольського повіту. Воронезькій губ. пропонувалося передати до складу УСРР Валуйський, Богуславсь- кий, північно-західну та південно-західну частини Калачовського повітів. У цілому передбачалося повернути Україні територію з населенням більше 2 млн. осіб, з яких 69% були українцями [13, 2-3, 20].

Робота з ліквідації старого адміністративного поділу завершилася лише у 1925 р. Тоді від України до Росії відійшли Таганрозький і частина Шахтинського округів. Однак Україні були передані окремі райони Гомельської і Воронезької губ., де за переписом 1926 р. проживали майже 260 тис. осіб. Від Курської губ. відійшли 93 сільради. Із них цілком були передані із Рильського повіту – Буринська (79% українців), Грузчанська (76%) і Путивльська (7%) волості. Таким чином, до складу України були приєднані і майже суто російські землі, хоча в Курській губ. залишилося багато волостей і тим більше сільрад з цілковитим переважанням українців. Загалом 1925 р. основні землі, де переважав український етнос, все ж були передані Україні. За її межами залишилися території зі змішаним українським населенням, для якого російська мова являлася рідною [14, 92].

Несправедливість у вирішенні питання етнічної приналежності територій, ігнорування інтересів населення, що проживало в прикордонній смузі сколихнули громадськість. Це ще був час, коли пересічні громадяни могли дозволити собі висловлювати свою думку, піднімати клопотання перед вищими державними органами для захисту власних інтересів. Свідченням такої бурхливої активності мас є звернення громадян та постанови загальних зборів громад, що відклалися у фондах центральних державних архівних установ Москви та Києва. Громади російсько-української прикордонної смуги у своїх зверненнях посилалися на, декларовану радянською владою, політику вільного самовизначення аж до відокремлення й утворення самостійних держав. Мотиви про приєднання до України територій, які залишилися в складі РСФРР з переважаючим українським населенням, пояснювалися процесом українізації, виправленням історичних помилок у визначенні приналежності територій [15, 8]. Такими територіями були частина Брянщини, Південна Курщина та Південна Воронеж- чина, Західна Донщина, Кубань з Чорноморщиною.

Населення цих територій систематично, часто плутаючи інстанції, піднімали клопотання про входження їх територій до складу УСРР. На користь такого відходу звучали різні мотиви: віддаленість їх від повітового центру, етнічний склад населення, ізольованість багатьох населених пунктів від адміністративних центрів через водопілля річок та інші природні перешкоди. Значна частина прикордонних з Україною волостей РСФРР піднімала питання про приєднання до складу УСРР, мотивуючи незручністю адміністративного зв’язку з російськими повітовими центрами і міцним етнічним і економічним зв’язком з Україною. Такі листи-звернен- ня направлялися до партійних і радянських органів, на адресу конкретних вищих партійних керівників [16, 7].

Серйозні проблеми економічного характеру виникли при розмежуванні території Донеччини. Українська сторона наполягала на приєднанні до УСРР північної частини колишньої Донецької губ., виходячи з економічних та етнічних мотивів. Праці спеціалістів із Донецького басейна доводили можливість відкриття тут нових родовищ кам’яного вугілля. Відокремлення цієї території від Донецької губ. УСРР було штучним, адже, з включенням басейну р. Калитви, відновлювався Донецький повіт у своїх попередніх кордонах, з тяжінням до Дінця вниз по р. Калитві і через Міллерове пов’язувався залізницею з Донбасом. Відокремлення р. Калитви від УСРР створило черезсмужжя, що перешкоджало шлюзуванню р. Калитви [17, 5].

Незадоволення населення вирішенням територіального розмежування між РСФРР і УСРР було пов’язане з неправильним вирішенням питання про належність окремих населених пунктів до адміністративних центрів. Крім того, території з переважаючим російськомовним населенням піддавалися українізації і, навпаки, українці, що опинилися в складі РСФРР зазнавали русифікації. Складалася ненормальна ситуація, коли порти, залізничні станції знаходилися на території однієї республіки, а райони хлібозаготівельних операцій, виготовлення промислової продукції – в іншому. Втрата частини території певного округу на користь сусідньої республіки мала наслідком розформування округів. Часто така ситуація призводила до того, що відстань між районним і окружним центром становила до 200 км. Це приносило незручності по лінії адміністративного обслуговування за браком телефонного і транспортного зв’язку [18, 12].

Усі ці явища виникли в результаті неправильного штучного встановлення державного кордону. На дві частини часом були поділені села, окремі приміщення, залізничні депо, ринки, установи. Красномовно про наслідки адміністративної реформи для окремих громад говорить лист секретаря Старобільського окружного парткому П. Казачкова Генеральному секретареві ЦК КП (б) У Л. Кагановичу: «Наш районний центр – селище Мілове – розташоване біля самої залізниці і є досить великим торгівельним пунктом, що не поступається по товарообороту нашому окружному центру – Старобільську. Районний центр Північно-Кавказького краю, велика слобода Маньківка, розташований за 8 верст від залізниці і тяжіє до Міловського ринку. Щоб завадити цьому тяжінню, у 1924 р. місцева влада встановила навіть міліцейські кордони, які не пропускали на базар в Мілове селян. Ці заходи призводили до конфліктів, навіть з кримінальним присмаком. На залізничних коліях гинули люди, були суперечки, кому прибирати трупи». Подавалася пропозиція приєднати Мань- ково-Калитвенський район до Старобільського округу. Населення цього району складали близько 80% українці [18, 25-26].

У той час, коли все частіше озвучувалися плани організації Центральної Чорноземної області, до якої включалася і Курська губ., заяви населення прикордонних сіл про справедливе вирішення питання адміністративної приналежності територій мали категоричний характер. Партійні і радянські органи РСФРР цьому прагненню населення всіляко перешкоджали, аж до заборони винесення постанов та притягнення до кримінальної відповідальності особливо ініціативних мешканців [15, 10].

Складно констатувати і важко усвідомлювати, що лише український народ, який за чисельністю був одним із найбільших в Європі та мав свою, з глибоким історичним корінням, культуру, не заслужив права нанаціональне самовизначення. Українці – досить велика нація, щоб це залишилося непоміченим. Про русифікацію українців у так званій робітничо-селянській державі говорила вся Європа. Неприєднання українських областей, що входили до складу бувших центральних губерній і Північно-Кавказького краю, до своєї історичної батьківщини лежало великою плямою на всій національній політиці радянської влади і глибоко зачіпало гідність українського народу [11, 11].

Таким чином, маємо підкреслити, що поспішність, з якою проводилася підготовча робота щодо облаштування кордонів, а також ті умови, в яких проходив сам процес перетворення в життя адміністративно-територіальної реформи, за браком коштів і відсутністю відповідних кадрів працівників, мала свій відбиток і на якості здійсненої роботи. Найбільші похибки були допущені в структурі деяких округів на самому початку розгляду проектів цілком свідомо, щоб не ламати міжреспубліканські кордони, ще недостатньо вивченої і проведеної нової реформи.

Пострадянські національно-державні утворення та їх кордони відтворили адміністративно-територіальну карту СРСР. Колишні адміністративні кордони між радянськими республіками стали в нових реаліях міждержавними кордонами. Цей факт визнається усім світовим співтовариством. Останнім часом в російсько-українських відносинах виникає багато суперечок, серед яких зокрема територіальні претензії та економічний тиск. Корінь цих проблем ховається в історичному минулому Відсутність чіткого визначення державних меж між Україною і Російською Федерацією породжує час від часу конфлікти, а іноді й абсурдні непорозуміння.