Адміністративний процес

4. Посадові особи і державні службовці. Їх адміністративно-процесуальна правосуб'єктність зумовлена двома обставинами:

важливе значення має належність державних службовців до певної категорії керівників або спеціалістів. Зрозуміло, що правосуб'єктність керівника ширша, ніж спеціаліста;

велику роль відіграє зміст посадових прав і обов'язків. Так, голова районної держадміністрації і начальник управління міністерства належать до однієї категорії (3), але зрозуміло, що їхня правосуб'єктність різна.

5. Інші державні органи та їх посадові особи. Спеціальною адміністративно-процесуальною правосуб'єктністю володіють і деякі інші передбачені законом державні органи і посадові особи. Так, районні (міські) судді одноосібне розглядають ряд справ про адміністративні правопорушення (ст. 221 КпАП), в органах прокуратури ведеться провадження по скаргах та заявах громадян, порушується дисциплінарне переслідування (дисциплінарне провадження) щодо посадових осіб тощо.

Варто зазначити, що тільки цієї класифікації суб'єктів адміністративного процесу явно недостатньо для з'ясування специфіки їх адміністративно-процесуального становища.

Для визначення їх адміністративно-процесуального статусу важлива і та роль, яку кожен із суб'єктів виконує в процесі. За характером процесуального статусу всі суб'єкти поділяються на три групи:

1) суб'єкти, що вирішують справу;

2) суб'єкти, відносно яких вирішується справа;

3) допоміжні учасники процесу.

До першої групи завжди належать державні органи, їх посадові особи. До другої групи можуть входити практично будь-які суб'єкти, як органи, так і особи. До третьої належать свідки, постраждалі, експерти, перекладачі, адвокати. Конкретний перелік учасників адміністративно-процесуальних відносин залежить від виду адміністративного провадження.

 

 

Адміністративний процес являє собою системне утворення із складною і не до кінця дослідженою структурою. Первинним і основним компонентом його структури виступає окремо взяте адміністративне провадження. Кількість конкретних адміністративних проваджень надзвичайно велика, що зумовлено характером самого державного управління, яке охоплює всі сторони суспільного життя, і різноманітністю управлінських відносин. Внаслідок цього, повний перелік проваджень практично неможливий. Більш того, практика державно-управлінської діяльності викликає до життя нові їх види. Тільки за останні роки з'явилися провадження по одержанню громадянами субсидій, по ліцензуванню діяльності підприємств, оформленню спеціальних економічних зон, приватизації громадянами житла та інші. Кожне з них має специфічні риси або ознаки. Ці ознаки зумовлені характером справи, що вирішується, правовим статусом суб'єктів, які беруть участь у процесі, особливостями правовідносин, що виникають, цілями, що ставляться, тощо.

Тому на нинішньому етапі розвитку адміністративно-правової науки найважливішою проблемою є класифікація адміністративних проваджень на види та підвиди за найбільш характерними і значущими для юридичної практики ознаками. Першочергове завдання такої класифікації полягає у тому, щоб визначити місце кожного адміністративного провадження в адміністративному процесі і досліджувати його у рамках однопорядкових психологічних груп.

Найбільш доцільний з цього погляду такий розподіл проваджень: нормотворчі; установчі; правозастосовчі.

Для нормотворчих проваджень найбільш характерними є провадження по виданню нормативних актів управління.

Для установчих проваджень найбільш характерними є адміністративні провадження по:

створенню, реорганізації і ліквідації організаційних структур у сфері державного управління;

комплектуванню організаційних структур у сфері державного управління персоналом.

Правозастосовчі провадження є найбільшою і найскладнішою в структурному відношенні групою адміністративних проваджень.

До них належать:

1. Провадження по застосуванню заходів примусу в державному управлінні:

а) дисциплінарне провадження;

б) провадження по справах про адміністративні правопорушення;

в) провадження по застосуванню заходів матеріального впливу.

2. Провадження по застосуванню заходів заохочення і стимулювання в державному управлінні:

а) провадження в справах про нагородження державними нагородами, відзнаками Президента, грамотами тощо;

б) провадження в справах про присвоєння почесних та інших звань;

в) провадження в справах про преміювання;

г) провадження в справах про зняття стягнення тощо.

3. Провадження по реалізації громадянами своїх прав і обов'язків:

а) провадження по пропозиціях, скаргах, заявах громадян;

б) провадження по одержанню громадянами дипломів, авторських свідоцтв, патентів і т. ін. ;

в) провадження по виконанню громадянами військового обов'язку;

г) провадження по виконанню громадянами обов'язку мати паспорт;

д) провадження по одержанню громадянами житла;

е) провадження по реалізації громадянами права користуватися комунально-побутовими послугами тощо.

4. Провадження по реалізації юридичними особами своїх прав і обов'язків:

а) провадження по легалізації юридичних осіб;

б) провадження по виділенню юридичним особам кредитів;

в) провадження по оформленню і видачі юридичним особам ліцензії;

г) провадження по виділенню юридичним особам земельних ділянок тощо.

5. Провадження по здійсненню контролю і нагляду (контрольно-наглядове провадження) та цілий ряд інших.

Будь-яке провадження по адміністративних справах складається з ряду окремих операцій: наприклад, складання протоколу; прийом заяви; опитування свідків; вивчення документів; прийняття рішення; винесення постанови; оскарження дій посадових осіб; опублікування акта управління тощо.

Уважне вивчення подібних операцій у різних видах адміністративних проваджень свідчить, принаймні, про чотири ознаки, які вони мають.

По-перше, вони здійснюються послідовно, тобто одна операція змінює другу, утворюючи своєрідний ланцюг дій.

По-друге, розташування операцій у цьому ланцюгу має не випадковий характер, їх послідовність логічно визначена. Так, винесення постанови по справі не може передувати такій операції, як складання протоколу про адміністративні правопорушення.

По-третє, різним видам адміністративних проваджень притаманні різні за характером і призначенням операції. Відрізняються вони і за ступенем урегульованості адміністративно-процесуальними нормами.

По-четверте, здійснення тієї або іншої операції у тому або іншому провадженні визначається адміністративно-процесуальними нормами і виступає як момент реалізації матеріальних норм адміністративного права.

Ці логічні та послідовно змінюючи одна одну операції прийнято називати стадіями адміністративного провадження.

Стадії існують у будь-якому адміністративному провадженні. Кожному виду адміністративних проваджень притаманні свої стадії, які не повторюються в інших видах. Саме тому через стадії, через їх аналіз характеризується адміністративне провадження. Тобто, розглянути або дати характеристику тому чи іншому адміністративному провадженню здебільшого означає – проаналізувати кожну з його стадій.

Стадії одних видів проваджень зафіксовані в нормативному порядку, інших – не зафіксовані і являють собою специфічний результат узагальнення чинних у тій чи іншій сфері правил.

Будь-яких норм, що визначають кількість, найменування, зміст стадій у тому чи іншому адміністративному провадженні не існує. Тому вирішення даної проблеми залежить не лише від характеру адміністративного провадження і ступеня його урегульованості адміністративно-процесуальними нормами, а й від позиції того чи іншого дослідника.

Отже в різних літературних джерелах можна зустріти найрізноманітніші варіанти вирішення питання про стадії тих чи інших адміністративних проваджень. У цьому розумінні найбільш пильну увагу дослідників привертає провадження по справах про адміністративні правопорушення.

Так, В. Юсупов виділяє в ньому сім стадій:

порушення справи;

збір і вивчення потрібної інформації;

попереднє вивчення матеріалів справи;

вибір норм права, що підлягають застосуванню;

розгляд справи органами, що правомочні приймати рішення;

розгляд скарг і прийняття кінцевого рішення;

7) виконання рішення по справі.

А. Коренєв вважає, що у цьому виді провадження п'ять стадій:

порушення справи;

з'ясування фактичних обставин;

розгляд справи;

винесення рішення по справі;

виконання рішення по справі.

Найбільш компактною і послідовною є позиція, яку займає з цього питання Д. Бахрах. Він пропонує такі чотири стадії:

адміністративне розслідування: порушення справи, встановлення фактичних обставин, процесуальне оформлення результатів розслідування, направлення матеріалів для розгляду за підвідомчістю;

розгляд справи: підготовка до розгляду; аналіз зібраних матеріалів і обставин; прийняття постанови; доведення постанови до відома заінтересованих осіб;

перегляд постанови: оскарження або опротестування постанови; перевірка законності постанови; винесення рішення; реалізація рішення;

виконання постанови: звернення постанови до виконання; безпосереднє виконання.

Якщо уважно проаналізувати викладені точки зору, то можна зробити висновок, що відмінності у поглядах на стадії адміністративного процесу не мають принципового характеру. Їх можна збільшувати, можна дробити на окремі дії, називати основними або допоміжними, по-різному називати тощо. Принципово важливим тут є таке: стадії повинні повно і точно відображати саму процедуру провадження, ті окремі дії» або операції, які здійснюються у процесі реалізації адміністративно-правових норм. Аналогічне становище є характерним не лише для провадження по справах про адміністративні правопорушення, але й для інших видів адміністративних проваджень.

 

 

Адміністративне право України. Підручник. / За ред. проф. Ю. П. Битяка. – Харків, 2000.

Битяк Ю. П., Зуй В. В. Адміністративне право України: навчальний посібник. – Харків, 1999.

Кізіма Н. Особливості застосування конфіскації як одного з видів адміністративних стягнень // Право України. – 2001. – № 4.

Кодекс України “Про адміністративні правопорушення” // Відомості ВРУ, 2000 р. – № 3.

Колпаков В. К. Адміністративне право Україн. – К. : Юрінком-Інтер, 1999.

Сорока В. В. Проблеми адміністративного процесу. – К. : Право України, 2005.

Стефанюк В., Голосніченко І., Михеєнко М. Інститут адміністративної відповідальності юридичних осіб: проблеми теорії та практики // Право України. – 1999.