Актуальні питання гармонізації міжнародних стандартів права на житло в Україні

Інші міжнародні договори з прав людини, в яких визнається право на достатнє житло є: Конвенція про статус біженців 1951 року (стаття 21) ; Конвенція Міжнародної організації праці № 117 про основні цілі та норми соціальної політики 1962 (стаття 5 (2)) ; Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 (стаття 5 е) ііі)) ; Міжнародний пакт про громадянські й політичні права 1966 (стаття 17) ; Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 (статті 14 (2) і 15 (2)) ; Конвенція про права дитини 1989 року (статті 16 (1) і 27 (3)) ; Конвенція Міжнародної організації праці № 169 про корінні народи та народи, що ведуть племінний спосіб життя в незалежних країнах, 1989 року (статті 14, 16 і 17) ; Міжнародна конвенція про захист прав усіх трудящих-мігрантів і членів їх сімей 1990 (стаття 43 (1) d)) ; Конвенція про права інвалідів 2006 року (статті 9 і 28).

Право на достатнє житло фігурувало не тільки в цілому ряді вищезазначених договорів, конвенцій і декларацій, а й розглядалось у багатьох резолюціях, прийнятих всілякими директивними органами ООН. Хоча ці резолюції не носять обов’язкового правового характеру, вони відіграють важливу роль у розробці міжнародних визнаних стандартів. Даний

 метод визнання свідчить про те, що міжнародне співтовариство надає постійну і всебічну увагу і підтримку праву на достатнє житло. Більшість резолюцій, що стосуються житлових прав, адресовані урядам із тим, щоб спонукати їх вжити більш активних заходів із метою реалізації цього права. Так, наприклад, в резолюції 42/146 Генеральна Асамблея знову підтверджує необхідність прийняття заходів на національному та міжнародному рівнях із метою сприяння здійсненню права кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім’ї, що включає достатнє житло, і закликає всі зацікавлені держави і міжнародні організації приділяти особливу увагу здійсненню права на достатнє житло при реалізації заходів щодо розробки національних житлових стратегій та програм поліпшення населених пунктів [9].

Аналізуючи вищенаведені міжнародні акти та закріплені в них стандарти світового співтовариства, ми можемо дійти висновку про практику застосування понять «достатнє житло», «достатнє права на житло», «достатній рівень життя». Так як Україна стала на шлях єв- роінтеграції, важливим є питання з’ясування змісту застосованого поняття «достатнє житло».

Комітет Організації Об’єднаних Націй з економічних, соціальних і культурних прав особливо вказує на те, що право на достатнє житло не слід тлумачити вузько. Швидше його слід розцінювати як право на те, щоб жити десь в умовах безпеки, миру і поваги гідності. Характеристики права на достатнє житло роз’яснюються головним чином у прийнятих Комітетом зауваженнях загального порядку № 4 (1991) про право на достатнє житло [10] і № 7 (1997) про примусові виселення [11].

Право на достатнє житло, по-перше, припускає наявність свобод, які включають в себе: захист від примусових виселень, довільного руйнування і знищення будинку людини; право бути вільним від довільного вторгнення у житло, приватне та сімейне життя людини; право обирати місце свого проживання, визначати, де жити людині, і свободу її пересування.

По-друге, право на достатнє житло передбачає можливість користуватися певними правами. Ці права включають в себе: гарантованість проживання; реституцію житла, землі та майна; рівний і недискримінаційний доступ до достатнього житла; участь у прийнятті рішень у пов’язаних з житлом питаннях на національному та загальному рівнях.

Достатнє житло, як вказано у Зауваженнях загального порядку, повинне забезпечувати більше, ніж просто чотири стіни і дах. Перш ніж вважати, що представляє собою «достатнє житло», повинен бути виконаний ряд умов. Ці елементи є настільки ж основоположними, як і в цілому пропозиція і наявність житла. Для того щоб житло було достатнім, воно повинне як мінімум відповідати таким критеріям: 1. Правове забезпечення проживання. Всі особи повинні певною мірою користуватися гарантованим правом проживання, яке забезпечує правовий захист від примусового виселення, переслідування та інших форм утиску. Отже, держави-учасниці зобов’язані вжити термінових заходів, спрямованих на надання правового забезпечення проживання сім’ям, в даний час позбавленим такого захисту. Такого роду заходи повинні прийматися після конструктивних консультацій з відповідними особами та групами осіб.

Наявність послуг, матеріалів та інфраструктури. Всі володарі права на достатнє житло повинні мати стійкий доступ до природних і загальних ресурсів, систем постачання питної води, енергії для приготування їжі, опалення та освітлення, систем санітарії та гігієни, зберігання продуктів харчування, видалення відходів, каналізації та надзвичайних служб.

Прийнятність житла з погляду витрат. Витрати будь-якої особи або домашнього господарства на задоволення житлових потреб повинні бути такого розміру, щоб це не загрожувало і не перешкоджало забезпеченню та задоволенню інших основних потреб. Необхідно встановити субсидії на житло для тих, хто не в змозі отримати прийнятне з погляду витрат житло, при цьому квартиронаймачам повинен бути наданий захист від надмірних розмірів квартирної плати або її збільшення. У суспільстві, де природні