Анакреонт (Anacreon)

Анакреонт (Anacreon)  (бл. 570 до н. е. – бл. 485 до н. е.), давньогрецький ліричний поет, представник монодичної лірики, народився в Теосі, у Малій Азії. Коли прийшли перси бл. 545 до н. е. переселився разом зі співгромадянами в Абдери, які були тоді заново засновані теосцями, що рятувалися від ворога. Через деякий час Анакреонт отримав запрошення від тирана Самоса Полікрата, куди і перебрався після завоювання Теоса персами. Анакреонт усе життя був вірний епікурейським настроям, дух розкоші й веселощів розбещеного на східний манер суспільства, що панував при дворі тирана, прийшлися йому до смаку. Коли в 522 до н. е. Полікрат помер, Анакреонт переселився в Афіни, до двору тирана Гіппарха, сина Пісістрата. Особлива дружба зв'язувала його з Гіппієм, що був аматором літератури і мистецтва. Час і місце смерті Анакреонта точно невідомі. Можливо, після смерті Гіппарха та вигнання Пісістратидів він повернувся на Теос, де жителі поставили йому символічний надгробок і статую. Однак незвичайні почесті, якими оточили Анакреонта афіняни, які також установили на Акрополі його статую роботи Фідія, дають підстави припускати, що Анакреонт, подібно Сімоніду, міг прожити в Афінах до початку V ст. до н. е. За античною традицією Анакреонт прожив 85 років.

Твори Анакреонта зібрали олександрійські вчені в 5 або 6 книгах і розділили за метричними критеріями на пісні, ямби й елегії. Збереглися тільки фрагменти. Серед ліричних творів, крім гімнів і парфеніїв (хорових пісень, що виконували молоді жінки), були також любовні пісні і вірші, що містили скарги на швидкоплинність молодості і швидкий прихід старості, що знищує красу, підводить риску під любов'ю. Більш особистісні інтонації зустрічаються в ямбічних творах. Ще один вірш серед ямбів – дивно злісний випад проти розбагатівшого вискочки по імені Артемон.

У самих ранніх творах ще звучала луна боїв із фракійцями. Пізніше Анакреонт писав найчастіше пісні, призначені для виконання під час бенкетів і придворних свят, тому в них так багато говориться про питво вина і про любовні утіхи. У оригінальних творах Анакреонта легкість тематики сполучається, однак, з високим художнім рівнем і досконалим знанням поетичного ремесла. У збережених фрагментах Анакреонт зображує картину товариства людей освічених, звиклих до надмірностей, що велику частину часу присвячують розвагам. Кілька разів Анакреонт викладав правила, яким повинні слідувати добре виховані учасники бенкету. Він засуджував гулянки, що кінчаються бійкою і говорив про помірне прийняття вина в дружньому колі, між піснями і безтурботною бесідою. Любовні вірші Анакреонт адресував як дівчинам, так і юнакам. У них є легкість, зачарування, гумор і чимало тонкої самоіронії. Натхненником цих віршів був Ерос, до якого поет звертався по допомогу в любовних справах. Велику майстерність виявляє Анакреонт у компліментах своїм коханим і у любовних освідченнях.

У своїй творчості Анакреонт – спадкоємець Алкея і Сапфо, ліричних поетів, які походили з Лесбосу, однак тон його світський, дотепний, часто насмішкувато-іронічний. Анакреонт писав на іонійському діалекті з незначними включеннями еолійського. Його стиль простий, образність оригінальна і виразна.

Пісні Анакреонта у класичний період часто співали на бенкетах. В елліністичній Олександрії йому наслідували Каллімах, Теокріт та епіграматики (Асклепіад, Посейдіпп, Геділ). Анакреонта зараховували у число 9 ліриків. Поети Палатинської антології присвятили йому безліч епіграм, створивши образ п’яниці і розпусника; у так званих анакреонтиках (Anacreontea) надмірно підкреслюється любовний або застільний момент і на зміну витонченої свіжості оригіналу приходить нудотна, хоча часом чарівна, фривольність. Складені епігонами Анакреонта анакреонтики додали поету популярності, але на кілька десятків століть прирекли на забуття його справжню творчість.

Ранній Анакреонт зробив деякий вплив на Горація, але більшу популярність набув в Європі, у XVII-XVIII ст., завдяки псевдоанакреонтичній поезії. Особливу данину віддали анакреонтичним мотивам французи. Захоплення філософією Епікура, поширене в XVII ст., сприяло звертанню до спадщини Анакреонта. Його поезії віддає належне Вольтер, Вержьє, Грекур, Грессе, Шольє. Вплив французької анакреонтичної поезії поширювався на Англію, Німеччину та пізніше Росію. Німецька анакреонтика XVIII ст. представлена переважно Глеймом, Гетцом, Гагедорном, Лессінгом та Якобі. Англійські анакреонтики Прайєр, Воллер, Гей сильно наслідують французів. У Росії в анакреонтичному дусі писали Ломоносов, Херасков, Державін, Батюшков, Гнедич, Пушкін. Останній називав Анакреонта своїм учителем, перекладав і наслідував йому.

Анакреонтична поезія епохи рококо неоригінальна, книжна, штучна. Вона розвивалася як під впливом живопису рококо, так і естетичних теорій епохи. Проте у молодих літературах, скованих гнітом «важких» псевдокласичних зразків, анакреонтична поезія зіграла проґресивну роль. Вона «демократизувала» поезію і мову, наближала до життя, до природності і простоти.