Аналіз законодавчої та наукової бази щодо розвитку та становленню багатопартійності в Україні та закордоном

Щоб не допустити надмірного дроблення політичних сил у Швеції, ФРН і ряді інших країн, у виборче законодавство введено пункт, згідно з яким партія для проведення своїх депутатів до парламенту повинна набрати на виборах встановлений мінімум голосів (зазвичай 5%). Партії, що не зуміли подолати 5%  бар'єр, не мають представництва в парламенті. Такі обмеження спонукають дрібні партії укладати передвиборні угоди і спільно виставляти кандидатів на виборах.

Політологи часто критикують багатопартійні системи за їх нестабільность. Так, Четверта Французька республіка (1940-1958) і сучасне коаліційний уряд Італії яскраво демонструють всі мінуси багатопартійності: ні в Італії, ні у Франції уряд не зумів утриматися при владі довше декількох місяців поспіль. Справа в тому, що число партій не є головною причиною нестабільності кабінету: набагато більше стабільність залежить від національної політичної культури та злагоди щодо основних суспільних проблем.

Багато демократичні країни Заходу мають партійну систему «два плюс» - різновид багатопартійної системи, при якій існує дві великі партії і одна або дві невеликі. Наприклад, у ФРН з початку 1960-х рр. при владі поперемінно перебували соціал-демократи і блок Християнсько-демократичний союз і Християнсько-соціальний союз. Інші партії ФРН практично не мали шансів перемогти на виборах. Однак яка перебуває при владі партія формувала уряд за участю впливовою, але чисельно невеликою Вільної демократичної партії , причому остання виступала в коаліції, не претендуючи на положення правлячої партії [11].

Отже, багатопартійна політична система для провідних країн світухарактеризується як система відносин суперництва та співробітництва між існуючими у конкретному суспільстві політичними партіями, також ще однією характерністю є наявність трьох-п’яти партій, жодна з котрих не переважає і не може самостійно утворити правлячу коаліцію, якщо і є прецедент наявності великої кількості невеликих партій, як правило, вони утворюють блоки або коаліції на час проведення передвиборчої кампанії, але їх чисельність не перевищує 10 одиниць.

 

 

Політичні партії перебувають в Україні у процесі постійного формування й руйнування, переходів із одного стану в інший, їхня чисельність постійно збільшується або зменшується, особливо це спостерігається під час різноманітних конфліктів. Складається враження, що в Україні свідомо створюються конфлікти, що переростають у різноманітні кризи, щоб певне угруповання могло легалізувати себе як політична партія та боротись за владу, тобто доступ до державних ресурсів. Цей процес підсилюється виборчим законодавством. Сьогодні значна кількість українських політичних партій не відповідають потребам соціально-економічного, політичного розвитку країни, структурі та політичним, ідеологічним уподобанням українського суспільства. Парадокс багатопартійності полягає в тому, що за наявності великої кількості партій реальну участь у здійсненні влади бере їх значно менша кількість. Розвиток багатопартійності можна обмежити відповідними правовими нормами. Крім цього, політична підтримка концентрується довкола індивідуальних політиків, а не партійних організацій, що є перешкодою на шляху партійної інституціалізації.

Політичне життя України визначала не стільки відкрита конкуренція політичних партій, скільки закулісна боротьба й оборудки олігархів і «партії влади». Та й самі українські партії не завжди відповідають своїй суспільній ролі - гуртувати прибічників різних ідеологій і стратегій суспільного розвитку в боротьбі за владу для реалізації своїх програмних засад. 25 років тому творцями нових політичних партій були ідеалісти, які прагнули свободи, демократії, незалежності, «соціалізму з людським обличчям», «народного капіталізму» або інших змін. Згодом настала доба «прагматиків», не обтяжених вірою в ідеали. Нині програмно-політичних партій із визначеною ідеологією в Україні небагато, переважають партії харизматичних лідерів і надто т.зв. клієнтельські або кланово-олігархічні. Для останніх ідеологія не має особливого значення, вони побудовані на інших засадах, які нагадують стосунки в мафії: сильний і багатий патрон пропонує слабшому клієнтові протекцію та доступ до матеріальних благ (грошові винагороди, просування по службі, участь у приватизації тощо); клієнт, своєю чергою, надає підтримку патронові (виборчі голоси, лобіювання в парламенті). Їхня мета – не реалізація певної програми, а лише боротьба за доступ до влади та розподілу ресурсів. До цього типу належить більшість колишніх провладних партій, які успішно конвертували причетність до влади в матеріальні блага для своїх патронів і клієнтів. Саме тому їм так тяжко дається перехід в опозицію, адже жодного ідеологічного стрижня, крім бажання мати владу, в них немає. Однак і вчорашні опозиційні, а тепер провладні партії аж ніяк не застраховані від перетворення на клієнтельські структури, тим паче, що й у них не бракує олігархів «другого ешелону», які спішать дорватися до влади та ресурсів. 

Відтак вимальовується декілька завдань, які доведеться вирішувати українському політикуму на шляху до багатопартійної демократії європейського зразка: подолати нинішню атомізовану багатопартійність, коли ледь не кожен відправлений у відставку міністр або губернатор одразу ж береться формувати «під себе» нову політичну партію, щоб з її допомогою повернутися до влади; зробити партії справжніми суб’єктами політики, а не інструментами в руках бюрократичної касти й олігархів; шляхом природного добору (а не штучної селекції) утвердити п’ять-шість потужних партій, які представлятимуть конкуруючі стратегії суспільного розвитку, а не чиїсь персональні та групові інтереси; сформувати стабільну партійну систему, за якої дві коаліції право та лівоцентристського спрямування періодично змінюватимуть при владі одна одну. Без виконання цих завдань політична реформа, яка переносить центр ваги з Президента на парламент, а отже, на політичні партії, призведе лише до чергового перерозподілу влади між кланами, а не до реального народовладдя. 

 

 

 

1. Богашева Н. В. Проблеми законодавчого регулювання внутрішньо-організаційної діяльності політичних партій / Н. В. Богашева // Вибори та демократія: наук.-просвітн. правн. журнал. – К.: НУ «Києво-Могилянська Академія», 2010. – Вип. № 2–3. – С. 160–164.
2. Гонюкова ЛіліяБагатопартійність по-українськи [Електронний ресурс] / Л. Гонюкова// Наукові праці: Вісник Національної академії державного управлінняРежим доступу: http://visnyk.academy.gov.ua/wp-content/uploads/2013/11/2009-4-24.pdf
3. Закон України про політичні партії в Україні від 05.04.2001 р. № 2365-ІІІ.- [Електронний ресурс] - Режим доступу:http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2365-14
4. Закон України про вибори народних депутатів Українивід 17.11.2011р. № 4061-VI.  - [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/4061-17
5. Історія України: Словник-довідник для студентів вищих навчальних закладів.- [Електронний ресурс] - Режим доступу:  https://history.vn.ua/book/dictionary/34.html
6. Кальцева С. Традиційний аспект процесу формування партійної системи України //Політичний менеджмент. - 2008. - № 4: Спеціальний випуск. - C. 82-89.
7. Колодій А. Ф. Багатопартійність і демократизація в Україні: висхідні на низхідні тренди в роки незалежності [Електронний ресурс] / А.Ф. Колодій // Доповідь на міжнародній науково-практичній конференції “Партійна система сучасної України: еволюція, тенденції та перспективи розвитку”. Київ, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень. 24-25 листопада 2011.- Режим доступу: http://political-studies.com/?p=692
8. Сучаснітенденціїрозвиткупартійнихсистем у країнах ЄС. - [Електронний ресурс] - Режим доступу:  http://old.niss.gov.ua/monitor/november08/15.htm
9. Українська багатопартійність: політичні партії, виборчі блоки, лідери (кінець 1980-х – початок 2012 рр.). Енциклопедичний довідник / За ред. М. Кармазіної. – К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2012. – С. 588 
10. Шай Р. Проблеми функціонування політичних партій в Україні та шляхи удосконалення їхньої діяльності[Електронний ресурс] - Режим доступу: http://science.lpnu.ua/sites/default/files/journal-paper/2017/aug/5665 /vnulpurn201685545.pdf
11. Шведа Ю. Р. Теорія політичних партій та партійних систем / Ю.Р. Швед // Львів. – 2003. - С. 617 с.483-490