Аналіз закономірності і принципів процесу соціалізації

 

1. Процес соціалізації як соціальне явище

2. Характеристика принципів виховання у процесі соціалізації

3. Аналіз закономірності і принципів процесу соціалізації

Список використаної літератури

 

 

Соціалізація, як найширше поняття зпоміж тих, що характеризують творення особистості, є не тільки свідомим засвоєнням дитиною готових форм і способів соціального життя, способів взаємодії з матеріальною і духовною культурою, адаптацією до соціуму, але й виробленням власного соціального досвіду, ціннісних орієнтацій, свого стилю життя.

Для розуміння сутності соціальних явищ, системи взаємозв'язків людей у суспільстві необхідно знати, що є рушійною силою вчинків кожної конкретної людини. Індивідуальна поведінка є основою розуміння життя соціальної групи чи суспільства. Входження людини в соціальну спільноту визначається поняттям «соціалізація».

Соціалізація – це процес, під час якого індивід засвоює культурні норми та соціальні ролі. У зв'язку з тим, що людина є активним суб'єктом, взаємодія її з середовищем пов'язана не лише із засвоєнням його вимог, але і з можливістю змінювати середовище, впливати на нього. Взаємодія індивіда та соціального середовища в процесі соціалізації відбувається у формі адаптації та інтеріорізації.

Адаптація – це пасивне пристосування людини до соціального середовища.

Інтеріорізація – це активна взаємодія індивіда із середовищем, у якому людина робить свідомий вибір.

Соціалізація особистості відбувається під упливом агентів та інститутів соціалізації, що формують, спрямовують, стимулюють чи обмежують формування особистості.

Агенти соціалізації – це люди, котрі відповідають за засвоєння культурних норм і соціальних ролей.

Інститути соціалізації – організації, що впливають на процес соціалізації та його організацію.

Агенти й інститути соціалізації виконують важливі функції, а саме:

навчання культурним нормам і зразкам поведінки;

контроль затим, як міцно, правильно та глибоко засвоєно соціальні норми й ролі.

Процес соціалізації відбувається в первинних і вторинних групах.

Більшість дослідників вважають, що визначальне значення має первинна соціалізація, яку здійснює сім'я. Сім'я виконує функцію посередника між дитиною та іншими соціальними системами. Рівень відповідності родинних і загальних цінностей, що пропонуються дитині для засвоєння, може бути різним. У зв'язку з тим, що сім'я деякий час є єдиним джерелом інформації про систему цінностей, що панує в суспільстві, вона й формує модель поведінки характеру, адаптації чи інтеграції індивіда в суспільство. В основі соціалізації лежить процес засвоєння рольової поведінки, який значною мірою залежить від якості рольової поведінки рідних.

До соціалізації у вторинних групах індивід підходить зі сформованою самосвідомістю (ієрархією цінностей, зразками поведінки, уявленнями про суспільство тощо). У цей час індивід стає членом різних соціальних груп, змінюється характер його взаємодії з цими групами.

Первинна соціалізація – це сфера міжособистісних відносин, вторинна – сфера соціальних відносин.

Соціалізація співвідносна з життєвими циклами. Життєві цикли пов'язані: із зміною соціальних ролей, з набуттям нового статусу, із відмовою від попередніх звичок, оточення, дружніх зв'язків, зі зміною способу життя.

Починаючи новий життєвий етап, людина змушена перевчатися. Це процес, який складається з двох етапів, безпосередньо пов'язаних між собою, – десоціалізації та ресоціалізації. Десоціалізація – це процес відмови від старих цінностей, норм, ролей і правил поведінки. Ресоціалізація – процес засвоєння нових цінностей, норм, ролей та правил поведінки замість втрачених.

 

 

Погляд на сучасну парадигму виховання, в якій акцентується самореалізація особистості, базується на висновках досліджень сучасної соціальної психології про те, що індивід є творцем соціального простору, не нормованого в момент свого становлення. Нормативні моделі, які засвоює індивід у процесі соціалізації, змінюються через їх смислову інтерпретацію ще до того, як він застосує їх у певних ситуаціях. В дослідженнях психологічної теорії ситуації акцентується увага на ідеї сильного детермінуючого впливу безпосередньої соціальної ситуації, в якій перебуває людина, зокрема, вплив, який здійснюють незначні, з першого погляду, особливості ситуації (наявність певних „каналів”, що сприяють виявленню активності індивіда). Ситуаціоністський підхід в соціальній психології звертає увагу на суб'єктивну інтерпретацію ситуації та її вплив на людину. З цієї точки зору, соціалізація – це процес, під час якого формується особистісний досвід, на основі чого здійснюється перехід в нові й нові ситуації соціального розвитку. Отже, соціалізація особистості – це оволодіння індивідом соціальним досвідом.

Соціальний досвід – це підсумок попереднього розвитку суспільства, в якому зафіксовано результати діяльності людей у суттєвому їх значенні. Він є об'єктивованим, „опредмеченим” як у предметно-речових формах, так і в формах соціальних відносин, спілкування, діяльності. В соціальному досвіді акумулюються справжні досягнення людства і передаються від покоління до покоління в процесі соціалізації індивідів. Передача і засвоєння індивідами досягнень досвіду людства здійснюється завдяки соціальному успадкуванню через процес інкультурації.

Соціальний досвід індивіда – це його реальне соціальне життя, система його життєвих цінностей, той образ світу, який складається в результаті засвоєння соціального досвіду людства під впливом і в умовах „вільного соціуму”. Соціальний досвід є фактором процесу соціалізації особистості.

Індивідуальне життя людини має певну об'єктивну детермінацію. Це випливає, по-перше, з того очевидного факту, що людина здійснює своє життя в конкретну історичну епоху, в певному соціальному і життєвому просторі, належить до певної соціальної групи, є