Діалектика етнокультурної ідентичності

Дещо інакше розкривав ідентичність ДжереміРіфкін, підкреслюючи, що коли в умовах глобального ринку не реалізуються потреби особистості або групи, то з’ являється потреба створення чогось нового, ставлення перед собою нових завдань. За приклад своїх теоретичних висновків вчений пропонує усталену в Європі модель, за якою вони “бажають глобального єднання, але водночас не хочуть втрачати культурної ідентичності й закорінення в тому, що локальне.

Свободу знаходять у зв’язках, а не в чистій автономії” [20, 8. 232].

Саме в світі національної культури як особливому просторі людської адаптації виражається етнокультурна ідентичність: “Культура, як найважливіший адаптативний засіб людини, є опосередкованою ланкою між властивостями психобіологічного організму людини та її соціальним і фізичним оточенням” [2, р. 26].

З-поміж соціокультурних груп етноси є найбільш стійкими, завдяки чому вони становлять важливий базис для індивіда в забезпеченні культурної адаптації: “Етнічні культури репрезентують собою історично вироблені способи діяльності, завдяки яким забезпечувалась і забезпечується адаптація різноманітних народів до умов природного й соціального середовища, що їх оточує” [13, с. 9].

Можемо підсумувати, що найважливіша функція етнокультурної ідентичності полягає в тому, що люди, котрі належать до відповідного культурного співтовариства, набувають вироблених ним знань, навиків, поведінкових моделей, аксіологічних домінант, при допомозі яких адаптуються до природного й соціального простору.

Культурна ідентичність формується в процесі диференціації з множини схожих груп та подальшого соціального порівняння.

Отже, на нашу думку, ідентичність – це надбіологічна програма життєдіяльності людини в світі культури, автономний та динамічний образ світу.

Проблема окреслення семантичного діапазону поняття “етнос” досить широка, у цій роботі не будемо її розкривати, не вдаватимемось до аналізу наукових дискусій. Однак відзначимо, що етнос – це одна з найважливіших комплексних форм людської самоідентифікації, що містить у собі відповідні соціокультурні характеристики.

Світова й національна історія підтверджує, що питання етнічності виразно й гостро постає тоді, соціальна напруга всередині суспільства або між різними спільнотами набуває конфліктності. Відповідно, етнічність виконує роль інтегруючої та мобілізуючої ідеї. Прикладом цього є суспільна ситуація в Україні від кінця 2013 р., коли події Революції Гідності актуалізували національну самосвідомість українців перед лицем життєво необхідного цивілізаційного вибору, котрий не можливий без конституювання чіткої власної етнокультурної ідентичності.

Внаслідок складного етноґенезувідбувається становлення цілісного соціального утворення при наявності необхідних передумов для власної самоорганізації й локалізації на певній території (конфесійні, політичні, господарські тощо). Далі, кристалізується самобутній комплекс норм і стандартів соціального буття. Поступово ці етнокультурні характеристики стають таким стійким конструктом суб’ єктивного самоусвідомлення, який здатен витримати соціальні трансформації, відсутність компактного місця проживання, втрату єдиної мови.

Етноґенез – це тривале становлення конститутивних ознак соціокультурної спільності людей, що проживають на одній території. Таким чином утворюється нормотворча й соціорегулятивна система – етнос.

Не вдаючись до окремого розгляду проблеми національної ідентичності, що потребує окремого дослідження, відзначимо, що П. Альтер, М. Ігнатьєв, Е. Сміт виділяють такі чинники ідентичності: мова, звичаї, традиції, релігія [див. : 4].

Микола Козловець і Наталія Ковтун відзначають історичну змінюваність ідентичності: “Так, етнічна ідентичність доби формування національних держав відрізняється від етнічної ідентичності доби глобалізаційних викликів. Стабільною та єдиною ідентичність не буває. Як індивідуальна, так і колективні ідентичності є процесом, а не станом, соціальними за своєю суттю, оскільки конструюються соціумом і змінюються разом із ним <... > Сталими, як правило, є ідентичності, народжені в премодерні: гендерна, етнічна, релігійна тощо” [9, с. 43].

До характеристик етнічної ідентичності належать етносоціальні уявлення, що є спільними для членів конкретної етнічної групи, в процесі соціалізації та у взаємодії з іншими народами. Вони є наслідком усвідомлення спільної історії, культури, традицій, місця походження та державності. В структурі етносоціальної картини світу відображаються думки, переконання, вірування, ідеї, які отримують своє вираження в міфічних гіпертекстах, легендарних наративах, історичних оповіданнях, повсякденних формах мислення і шаблонах поведінки. Головне місце серед етносоціальних уявлень займають образи власної та інших етнічних груп. Комплекс таких знань інтегрує членів цієї етнічної групи та слугує основою її відмінності від інших етнічних утворень [див. : 3, с. 235].

Попри процеси глобалізації етнокультурна самобутність є важливим чинником образу сучасного світу. Е. Сміт виділяє вагому роль етно-національної ідентичності в сучасному просторі космополітичних ідентичностей: “Немає глобальної ідентичності в процесі формування; глобальна культура може бути лише позбавленою спогадів конструкцією з національних елементів, на які вона й розпадається. Але культура, позбавлена спогадів, – це суперечність; будь- яка спроба створити таку глобальну культуру свідчитиме лише про множинність фольклорних спогадів та ідентичностей, пограбованих в ім’я створення тієї гігантської bricolage, самообробки” [17, с. 165].

Соціолог Вільям Самнер інтерпретував культуру як “ідентифікаційну основу”, запровадив поняття “ми- група” (відношення солідарності) та “вони-група” (суперництво й ворожість)  (праця “Народні звичаї”). Вчений подав свій варіант дефініції етноцентризму як “погляду, згідно якого власна група уявляється людині центром всього, а всі інші оцінюються у зіставленні з нею” [цит. за: 1, с. 51]. Такі уявлення та відношення закріплені й репрезентовані у “звичаях”, під якими автор теорії розуміє всі культурно детерміновані, стандартизовані форми поведінки[там само].

Взаємозалежність між культурою народу та психологічною спільністю (або схожістю) знайшла свої філософські пояснення. Антропологи виходили з інтегративності як базисної характеристики культури [14, с. 49-56], елементи котрої