Дипломатичні відносини СРСР

Пояснюючи позицію СРСР щодо Китаю, Г. В. Чичерін писав міністру іноземних справ Далекосхідної Республіки У. Л. Юрику: «Ми базуємося на основних елементах історичного розвитку, т. б., в даному випадку, на боротьбі Китаю за національне звільнення і демократизацію в середині» [7. 250].

Радянська делегація скористалася перебуванням у Китаї для підтримки контактів із Сунь Ятсеном. Видатний діяч китайського революційного руху Сунь Ятсен був переконаним прибічником СРСР, його головна політична ціль заключалась у тому, щоб бути у союзі з Росією.

2 вересня 1923 р. в СРСР прибула китайська авторитетна військова делегація.

Враховуючи географічну віддаленість Радянської Росії і складну політичну ситуацію в Китаї, було неможливим встановлення більш чи менш постійних торговельно-економічних зв'язків між ними. Сунь Ятсен не піднімав питання про встановлення дипломатичних відносин.

Складнішими були справи з пекінським урядом, що був центральним урядом у Китаї. В березні 1923 р. пекінській уряд відновив переговори з СРСР. Радянський уряд направив до Китаю делегацію для продовження переговорів, назначив голову її Л. М. Карахана повноважним представником. Але переговори під тиском іноземного капіталу були затягнуті китайською стороною на цілий рік. Сунь Ятсен запропонував свою допомогу радянській делегації на переговорах у Пекіні і попередив, що капіталістичні країни будуть намагатися нанести через Пекін і за допомогою Пекіну... дипломатичну поразку Радянській Росії. Тільки 14 березня 1924 р. Л. М. Карахан і голова китайської делегації Ван Чжентин підготували текст угод і сумісної декларації про загальні принципи врегулювання радянсько-китайських відносин. Але наступного дня стало відомо, що китайський уряд заборонив Ван Чжентину підписати угоду, зіславшись на те, що він не мав прав схвалити умови угоди. Ці дії були результатом тиску на пекінський уряд з боку Франції, США і Японії, оскільки це буде небезпечним для їхнього впливу в Китаї [4. 350].

Приводом для зриву радянсько-китайських переговорів було питання про Китайсько-Східну залізничну дорогу, яке було в радянсько-китайській угоді. Французький і американський уряди заявили протест, висунувши власні претензії на КСЗД. США висловились так з цього приводу: «СРСР вже доказав усім великим країнам своє небажання, щоб вони втручалися у справи СРСР і тепер сподіваються дати їм урок невтручання в радянсько-китайські справи».

Але в Китаї теж були проти втручання США і Франції у справи країни. Китайський уряд змінив свою позицію, радянсько-китайські переговори відновилися 21 травня і 31 травня 1924 р. було підписано «Угоду про загальні принципи для врегулювання питань між СРСР і Китайською Республікою». Угода передбачала встановлення нормальних дипломатичних і консульських відносин між країнами, що домовляються.

КСЗД, побудована на китайській землі, була оголошена комерційним заходом і повинна була управлятися двома країнами на паритетних засадах.

 

 

Великою подією серед юридичного визнання СРСР було заключення угоди з Японією. Події змшушували Японію визначитись у своєму ставленні до СРСР.

Промислові кола Японії були зацікавлені в розвитку економічних зв'язків з Радянським Союзом. Тому ставиться питання про нормалізацію з ним економічних і політичних відносин. Радянський уряд весною 1923 р. доручив своєму дипломатичному представнику в Китаї А. А. Іоффе почати переговори про нормалізацію радянсько-японських відносин.

Зі сторони Японії переговори вів мер Токіо С. Гото. Програма Радянського уряду була викладена в листі Іоффе, що був направлений через Гото прем'єр-міністру, в якому були висунуті три умови перед початком радянсько-японських переговорів про встановлення нормальних відносин: по-перше, рівноправ'я сторін при переговорах; по-друге, згода Японії на ведення переговорів про заключення договору про встановлення дипломатичних і консульських відносин і, врешті, офіційне визначення строку вигідного для СРСР евакуації Японії з Південного Сахаліну.

Передавши через Гото відповідь на лист Іоффе, Японія погодилась з першою умовою, обумовлюючи визнання Радянського Союзу двома умовами: врегулюванням миколаївського інциденту (коли було розстріляно 10 японців) ; виконанням міжнародних обов'язків. Евакуацію військ з Північного Сахаліну Японія ставила в залежність від врегулювання миколаївського інциденту. В ході переговорів японська сторона поставила питання про визнання боргів царського уряду. Радянський представник відхилив цю вимогу, також була відхилена пропозиція про продаж Сахаліну Японії і доказував вину японського командування в миколаївських подіях. На цьому етапі преговори не дали результатів. Японський уряд продовжував надіятися на те, що він доб'ється від СРСР прийняття своїх вимог. США і країни Антанти не підтримували радянсько-японські переговори [5. 205].

У травні 1924 р. в Японії відбулися парламентські вибори. До влади прийшов уряд Т. Като, в якому пост міністра іноземних справ зайняв К. Сідехара, який виступав за нормалізацію відносин з СРСР. Після деяких вагань японський уряд відновив через посла в Пекіні переговори з Радянським Союзом. Вплив на рішення японського уряду мала позиція радянської держави, яка забороняла виловлювання риби в далекосхідних водах і встановила тут свій суверенітет. Все це сприяло встановленню переговорів про заключення загальної угоди між двома країнами.

Радянсько-японські переговори закінчилися в січні 1925 р. підписанням конвенції про основні принципи взаємовідносин. СРСР і Японія встановили дипломатичні і консульські відносини один з одним. Обидві сторони проголосили принцип невтручання у внутрішні справи і утримання від ворожої діяльності один проти одного. Японія була змушена на евакуацію своїх військ з Південного Сахаліну до 15 травня 1925 р. Радянський уряд заявив про свою готовність надати японським підданим концесії на експлуатацію мінеральних, лісних та інших природних багатств Північного Сахаліну, і визнав Південний Сахалін за Японією. Японія не мала права утримувати свої війська на території Манчжурії і визнавала суверенітет Китаю.

Ця конвеція забезпечувала мирну ситуацію на Далекому Сході [5. 206].

 

 

У 1924 – 1925 рр. почав ширитися рух за встановлення нормальнх дипломатичних відносин Радянського Союзу і в країнах Латинської Америки.

25 червня 1924 р. було опубліковано інтерв'ю Чичеріна спеціальному кореспонденту аргентинської газети: «Ми були б дуже задоволені від поновлення відносин з Аргентиною і зі всіма країнами Південної Америки. Ініціатива будь-якої країни зустрічала б з нашого боку підтримку» [3. 201].

Але багато країн Латинської Америки підтримували США, а ті були проти дипломатичних відносин з СРСР.

Першою на шлях встановлення дипломатичних відносин з СРСР вступила Мексика.

В лютому 1924 р. у Берліні відкрилися радянсько-мексиканські переговори про взаємні відносини. 4 серпня мексиканський посол в Берліні Ортіс Рубіо передав пам'ятну записку політичному представнику СРСР в Німеччині про встановлення сусідських дипломатичних відносин з СРСР.

На початку листопада 1924 р. перший посол СРСР на американському материку Пестковський вручив вірчу грамоту Президенту Мексіки. В тому ж місяці мексиканський посланець Б. Вадильо в Москві вручив свої вірчі грамоти Калініну.

Другою із латиноамериканських країн, що встановила офіційні дипломатичні відносини з СРСР був Уругвай. Обмін телеграмами з цього приводу відбувався 21-22 серпня 1926 р. [3. 208].

Уряд США відхилив всі радянські пропозиції, спрямовані на встановлення дипломатичних відносин і врегулювання суперечливих питань. За це американці вимагали докорінно змінити соціально-економічний лад Радянського Союзу. За умову визнання Юз висував такі умови: по-перше, відмова радянського уряду від декрету про анулювання всіх іноземних кредимтів; по-друге, компенсації американським громадянам за їх власність, націоналізовану Радянською Росією, по-третє, припинення руйнівної пропагади Радянської влади. Ці вимоги він назвав здоровою основою міжнародних відносин [5. 209].

Американський уряд не був проти економічних відносин з СРСР, але не хотів вступати у відносини з урядом, який відмовляється від визнання міжнародних зобов'язань.

1 червня 1924 р. Юз звинуватив СРСР у втручанні у справи США і в прагненні через американську комуністичну партію знищити політичний лад США. 9 вересня він надрукував декларацію, спрямовану проти відносин з радянським урядом [3. 211].

США була країною, яка не встановила в 20-ті роки дипломатичні відносини з СРСР. У 1924 – 1925 рр. Радянський Союз встановив дипломатичні відносини з 13 країнами різних континентів, заключив ряд нових торговельних договорів, збільшив свій зовнішньо-торговельний оборот. Це все призвело до подальшого зростання міжнародного впливу СРСР.

 

 

1. Архивы раскрывают тайны. Международные вопросы, события и люди. – М., 1991.

2. Документы внешней политики СССР. – М., 1963, т. 7.

3. История внешней политики СССР 1917-1985 // Громыко А. Л. в 2-х кн. – М., 1986.

4. История дипломатии // Зорина – в 6 т. – М., 1959, т. 3.

5. История международных отношений и внешней политики СССР в 1917 – 1987 г. в 3 т. – т. 1. М., 1986.

6. История Советского Союза в 2-х кн. // Б. Джузеппе – М., 1994.

7. Загнадян Н. В. История успехов и неудач советской дипломатии. – М., 1990.