Екологічна безпека аграрного землекористування у форматі сучасних інституціональних трансформацій

Особливо критичними є загрози, що виникають внаслідок застосування пестицидів та мінеральних добрив, тому що ці загрози є постійно існуючими та прихованими. Застосування будь-яких пестицидів зумовлює той чи інший ступінь хімічного забруднення. Небезпеку застосування пестицидів пов’язують з їх високою токсичністю, кумулятивною дією та стійкістю у навколишньому природному середовищі, а також здатністю забруднювати ґрунти, воду, повітря, змінювати біологічні цикли в агросистемах, негативно впливати на ґрунтову мікробі- оту, накопичуватися і знищувати живі організми, потрапляти по харчовим ланцюгам до організму людини, спричиняючи гострі та хронічні отруєння або летальні випадки. Логічним буде припущення, що суспільство має реагувати в той чи інший спосіб на загрози, що продукуються у процесі використання хімічних засобів у сільському господарстві. Оскільки основними агентами, що вносять пестициди та мінеральні добрива у ґрунт, є суб’єкти господарювання у сільському господарстві, то важливо з’ясувати, в якій спосіб має бути змінено інституційне середовище, що впливає на їх діяльність.

Інституціональне середовище утворюється під впливом офіційних та неофіційних обмежень, прийнятих суспільством. До офіційних обмежень відносять законодавчі та нормативні акти; права власності, структуру та функцію органів влади та управління. Неофіційними обмеженнями вважають рівень культури та освіти населення, рівень суспільної та індивідуальної свідомості людей, історичні та національні традиції. Інституціональні чинники, що охоплюють різноманітні офіційні та неофіційні обмеження, впливають на суспільно-політичні процеси у країні. Вплив цих чинників на процеси формування і реалізації будь-якої політики (економічної, екологічної, соціальної, галузевої, зокрема аграрної) є неоднозначним та різноплановим. Як правило, стратегічний вектор розвитку подій залежить від комбінацій чинників, які активізувалися на той чи інший момент часу. Оскільки вивчення дії кожного інститу- ціонального чинника не вкладається у формат даного дослідження, тому проаналізуємо лише окремі з них, які, на нашу думку, нині найбільше впливають на процеси, що є дотичними до екологічної безпеки в аграрному землекористуванні.

Одним із таких чинників можна вважати законодавчі та нормативні акти – офіційні обмеження, що регулюють питання компетенції і повноважень державних органів влади й управління та застосування ними регуляторних інструментів. Варто зазначити, що Конституційне та екологічне законодавство України формують норми, що використовуються для обґрунтування законності заходів щодо запобігання або усунення екологічних проблем. У Конституції України закріплено найбільш важливі принципи та форми використання природних ресурсів, задекларованоекологічні права громадян, встановлено вимоги щодо охорони довкілля і забезпечення екологічної безпеки, визначено повноваження різних державно-правових структур. Зокрема, у ст. 16 Конституції України задекларовано, що обов’язком держави є забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України та подолання наслідків Чорнобильської катастрофи. У ст. 50 Конституції України визначено право кожного громадянина країни на безпечне для життя і здоров’я довкілля [1].

Законодавчі акти, що діють у сфері еколого-пра- вового регулювання, визначають основні завдання, принципи та механізми забезпечення екологічної безпеки, охорони довкілля та природокористування. Серед нормативних документів у сфері екологічного законодавства виділено блок нормативних актів, що формують законодавство про екологічну безпеку (Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», 1990 р. ; Закон України «Про правовий режим територій, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської аварії», 1991 р. ; Закон України «Про відходи», 1998 р. тощо).

Аналіз законодавчих актів, що регулюють екологічні відносини в аграрній сфері, дає підставу стверджувати, що окремі закони і постанови також містять положення, які спрямовані на забезпечення екологічної безпеки. Зокрема, вони визначають вимоги щодо:

охорони довкілля від забруднення мінеральними добривами та хімічними засобами захисту рослин (ст. 52 Закону України «Про охорону навколишнього середовища», ст. 20 Закону України «Про охорону атмосферного повітря», ст. 43-44 Закону України «Про тваринний світ», ст. 12 Закону України «Про надзвичайні екологічні ситуації», ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», п. 8 Постанови КМУ «Про порядок визначення розмірів природоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них») ; охорони, якості та використання сільськогосподарських угідь (ст. 164-168, ст. 169-172 Земельного Кодексу України, ст. 5 Закону України «Про екологічну мережу України») ; безпеки продуктів харчування та сільськогосподарської сировини (ст. 13 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», ст. 16 Закону України «Про захист людини від іонізуючих випромінювань»).

Відтак можна стверджувати, що Конституційне, екологічне й аграрне законодавство регулює суспільні відносини, які пов’язані з такими важливими екологічними проблемами як забруднення довкілля, охорона й використання земельних ресурсів та якість продуктів харчування. Зрозуміло, що наведені законодавчі акти охоплюють лише окремі аспекти певних екологічних проблем, але в цілому передбачені в них норми спрямовані на зменшення екологічних загроз. Водночас варто зауважити, що реальні процеси, які відбуваються у сільському господарстві, свідчать про високі рівні забруднення залишками пестицидів та мінеральних добрив об’єктів довкілля та про постійно існуючі екологічні загрози здоров’ю як сільського населення, так і споживачів