та ін.) ; диверсифікації освітньої діяльності традиційних навчальних закладів; підвищенні рівня функціональної гнучкості в діяльності навчальних закладів. Система управління освітою на макро- та мікрорівнях також зазнає змін у напрямі: підвищення автономії навчальних закладів (і особливо – вищих навчальних закладів), посилення їх відповідальності за кінцеві результати своєї діяльності; зміни методів управління: відходу від прямого адміністративного контролю до більш гнучких, стимулюючих методів керівництва; активізація залучення громадськості до управління освітою, демократизація роботи органів самоуправління у сфері освіти. Об’єктивна потреба зростання витрат суспільства на освіту диктує необхідність здійснення наступних змін: диверсифікації джерел фінансування освіти, залучення приватних джерел, впровадження змішаних форм оплати навчання; зміни системи державного фінансування: не просто пряме фінансування на основі нормативів, а практичне впровадження стимулюючих форм фінансування.
Пошук
Економічна природа та особливості розвитку освітнього потенціалу України
Предмет:
Тип роботи:
Автореферат
К-сть сторінок:
55
Мова:
Українська
9. Ефективність, результативність освітньої діяльності буде значно підвищена, якщо ставлення суспільства до неї не обмежуватиметься вузькогалузевими інтересами. Загальносуспільний ефект освіти може бути мультиплікований, якщо феномен освіти розглядатиметься не в самому вузькому значенні (як система освіти), а в самому широкому, тобто передбачатиме всі види цілеспрямованого впливу суспільства на людську особистість. Такий широкий підхід практично проявлятиметься у тому, що держава (як суб’єкт визначення освітньої стратегії) максимально враховуватиме всі ті елементи, що знаходяться поза формальною системою освіти. Це – і вплив на здібності людей до саморозвитку та створення найсприятливіших можливостей для високоефективного використання їх здібностей, реалізації їх в процесі трудової діяльності. Це також вплив на соціальне середовище, яке в свою чергу впливає на людину, передає їй знання та інформацію, формує її особистісні творчі якості.
10. Система управління сферою освіти України знаходиться в процесі свого вдосконалення, становлення на нових, демократичних засадах. Актуальними завданнями стосовно цього процесу залишаються зміцнення наданих державі регулюючих функцій, підвищення автономії навчальних закладів та реальне включення інших суб’єктів у процес керівництва галуззю. Здійснення цих важливих стратегічних завдань з одночасним посиленням взаємних зв’язків і взаємодії основних партнерів (держави, громадськості, приватного сектору, керівництва навчальних закладів) дасть змогу активізувати всі складові освітнього процесу, задіяти не тільки важелі формальної системи освіти, а й включити всі ті, що визначають поняття освіти в самому широкому сенсі: вплив спільноти, сім’ї, середовища на особистість, яка здобуває освіту. Підвищення ефективності функціонування освітньої галузі потребує також серйозного посилення відповідальності за результати своєї діяльності, гнучкості і адаптивності навчальних закладів щодо мінливих умов ринку праці, конкурентності та ін.
11. Роль держави залишається вирішальною у сфері освіти, саме держава за допомогою не тільки прямого контролю, а й непрямих методів економічного, правового, організаційного впливу має достатні можливості визначати довгочасну стратегію розвитку цієї галузі, тим самим забезпечувати збереження і примноження національного потенціалу освіти України.
12. Державне фінансування, що залишається основним джерелом фінансових ресурсів освіти, характеризується ускладненням і потребує подальшого вдосконалення через впровадження гнучких стимулюючих методів та форм фінансування. Актуальною проблемою виступає не тільки вдосконалення нормативного підходу до фінансування освіти, а й впровадження елементів фінансування, орієнтованого на кінцеві результати діяльності. Саме такий підхід зможе допомогти поєднувати з одного боку гарантування державою певного рівня фінансування, а з іншого – стимулювати зацікавленість і посилювати відповідальність навчальних закладів за результати своєї діяльності.
13. Надзвичайно важливим при цьому виступає підтвердження державою особливого статусу освіти в суспільстві, визнання її в якості сфери, в якій домінуючою силою мають бути не ринкові фактори, а суспільні, державні, національні. Приватизація має проводитися особливо обережно в освіті. Поширення приватного сектору освіти, хоча і є реальністю сучасного світу, але майже повсюдно здійснюється при провідній участі держави в розвитку освіти. Тільки за умови визнання суспільного, надзвичайно важливого значення наша національна система освіти зможе зберегти і примножити свій духовний потенціал.
14. Для України актуальним і злободенним завданням є врахування світового досвіду тих реформацій, що відбуваються в освіті наприкінці ХХ – початку ХХІ століть. Входження нашої країни до європейської і світової спільноти неможливе без наближення своєї системи освіти до середніх загальновизнаних умов функціонування освітньої галузі. Разом з тим, поряд з намаганням досягти уніфікованості і стандартизації освітніх послуг необхідно підтримувати лінію на збереження національного обличчя і неповторності вітчизняної системи освіти, позитивного досвіду, набутого століттями цивілізаційного поступу. Саме на фундаментальному значенні духовних цінностей має будуватися і розвиватися сьогодні, в осяжному і віддаленому майбутті вся система освіти України.
СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ
Монографії, підручники, брошури:
1. Каленюк І. С. Освіта в економічному вимірі: потенціал та механізм розвитку. – К. : Т-во “Кадри”, 2001. – 326 с. (15, 9 друк. арк.)
2. Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації// Д. Лук’яненко, А. Поручник та ін. – К. : КНЕУ, 2001. – 538 с. Особисто автору належить розділ 3. 2. Стратегічні аспекти ровитку освіти. – С. 333-356 (1, 9 друк. арк.).
3. Основи економічної теорії: Підручник: У 2 кн. Кн. 2. / Ю. В. Ніколенко, М. М. Діденко, А. В. Шегда та ін. -К. : Либідь, 1998. – 272 с. Особисто автору належить глава 10. Формування кадрового складу менеджменту. – С. 167-177 (1друк. арк.).
4. Каленюк І. С. Фінансування загальної середньої освіти в Україні. – К. : ТОВ “Кадри”, 2001. – 65 с. (3,