Етногенез східних слов’ян у західнополісько-волинському регіоні (Західне Полісся і Західна Волинь)

Після масового переселення вельбарських племен з цього регіону і взагалі за межі України його масово заселили склавіни, про що свідчать історичні джерела та наукові дані дослідників. У I половині Раннього Середньовіччя етногенез східних слов’ян на його території був відновлений. У цей історичний період виник й початковий етап український етносу, На думку українських вчених, зокрема Л. Залізняка, початковим етапом зародження українського етносу слід вважати носіїв празької культури на території України, оскільки з цього часу відбувається безперервний і поступовий розвиток головних етновизначальних ознак українського етносу  (його представляли також й носії пеньківської та колочинської культур). В. Баран, досліджуючи археологічні матеріали, прослідкував безперервність культурно-історичного розвитку слов’ян в північно-західній Україні від склавінів V ст. до Київської Русі . Таким чином в I половині Раннього Середньовіччя склавіни були вже й носіями українського етносу, хоча й ще в зародковому стані. Саме в I періоді Раннього Середньовіччя значної потужності набули етнооб’єднавчі, зокрема, консолідаційні процеси серед слов’ян, що виникло вперше за всі часи досліджуваного періоду і загалом історії слов’ян на українських землях, і що призвело до формування етнокультурних спільнот на слов’янській основі та їх домінування на території України. Це зумовило й виникнення початкового етапу українського етносу в цей історичний період.

Отже, I період Раннього Середньовіччя був переломним моментом в етно- генетичній, етнокультурній та суспільно-політичній історії Західнополісько- волинського регіону. Це спільна риса всіх регіонів формування українського етносу. Але цього регіону це стосується в значно більшій мірі, оскільки в пізньоримський період на його території взагалі не відбувалось етногенезу східних слов’ян. Починаючи з I періоду Раннього Середньовіччя етногенез українського етносу в Західнополісько-волинському регіоні більше не припинявся. За словами П. П. Кононенка і Т. П. Кононенка, «Наші прапредки в VI- VII ст. н. е. вже усвідомлювали свою етнічну самодостатність . Якщо б не відбулось масового переселення вельбарських племен з цього регіону на Захід, склавіни не мали б можливості розселитись на його території. Тому ці дві міграції (вельбарських племен і склавінів) відзначились кардинальними змінами на історії етногенезу східних слов’ ян в Західнополісько-волинському регіоні. Загалом унікальним явищем в історії цього регіону було існування етнокультурної спільноти (вельбарської), представленої германськими племенами, чого не існувало на жодній іншій український території в латенсько-римську епохи, а також характер міграції вельбарських племен. За словами В. Барана, «Волинь – це єдина область, звідкіля відійшло під натиском готів майже все попереднє населення, і де готи до самого свого відходу зберегли свою вельбарську культуру. Це явище можна вважати винятком із правил, притаманних для моделі розселення готів, яка у ІІ-ІУ ст. більше не повторилася» . Найдавніше латинсько-римське свідоцтво про готів відноситься до 269 р., коли Клавдій II прийняв титул ОвШст. В цей же час виникло і перше повідомлення про готів в грецькому тексті . Празька етнокультурна спільнота сформувалась консолідаційно-еволюційно-трансформаційним шляхом. Вона постала шляхом консолідації склавінів декількох українських регіонів, до яких входить й Західнополісько-волинський. Носії київської культури у її створенні відіграли незначну роль, про що пише, зокрема, В. Баран . Оскільки празька етнокультурна спільнота представляла початковий етап українського етносу, вона стояла на більш вищому рівні етногенетичного розвитку, ніж попереднє слов’янське населення, тому її виникнення відноситься й до еволюційного процесу. Празька етнокультурна спільнота в дуже значній мірі відрізняється за етнічним складом населення та археологічною культурою від черняхівської, в якій склавіни були лише однією із складових частин її поліетнічної структури, тому загальний шлях її виникнення – трансформаційний.

Наприкінці VI-VII ст. в результаті потужної консолідації в середовищі склавінів виникли дуліби. Дуліби сформувались на одній етнічній основі, тому загальний шлях їх виникнення – еволюційний. На інший аспект еволюційного процесу їх виникнення вказує той факт, що дуліби перебували на більш вищому щаблі етногенетичного розвитку, ніж попереднє слов’ янське населення. Оскільки дуліби постали на основі однієї празької етнокультурної спільноти, це свідчить про відносно сталий і постійний склад населення в її етнокультурному ареалі та про посилення в її середовищі етнооб’єднавчих процесів. Одна із найголовніших причин такого становища – відсутність після виникнення празької етнокультурної спільноти потужних міграційних процесів, за виключенням вторгнення авар, яке до того ж не зруйнувало етнічну цілісність слов’янського населення в цьому регіоні. Як відомо, дуліби були безпосередніми пращурами східнослов’ янського племені волинян і найдавнішим літописним племенем із «Повісті минулих літ» Нестора-Літописця .

У ті часи існував Дулібський союз племен, до якого крім дулібів, згідно з науковими даними В. Барана, входили всі східнослов’янські племена Правобережної України . Як зазначає В. Баран, Дулібський союз племен був напів- державним утворенням . Можливо, що цей міжплемінний союз й міг перерости в державу. Таким чином в ареалі Дулібського союзу племен крім етногенетичної відбулась й потужна суспільно-політична консолідація. Але в VII ст. відбувся потужний етнороз’єднавчий процес, в результаті якого Дулібський союз племен розпався і головною причиною цієї історичної події було вторгнення авар, на що вказують писемні джерела та археологічні дані. Як пише Л. Залізняк, Дулібське племінне об’єднання «розпалося під ударами аварів за візантійського імператора Іраклія, що правив від 611 до 641 рр. « . Внаслідок руйнування Дулібського союзу племен аварами виникло послаблення етнокультурної єдності цього регіону з іншими українськими землями, які входили до цього об’єднання, та консолідаційних процесів в їх середовищі. Але це вторгнення авар не зруйнувало етнічну та етнокультурну єдність населення в Західнополісько-волин- ському регіоні, не викликало тих значних перегрупувань в місцевому етнокультурному ареалі, які зумовлювали зовнішні міграції латенсько-римської епох. Воно й далі продовжувало жити на своїх місцях.

У VIII ст. внаслідок консолідаційних процесів на основі дулібів постали волиняни. Цей консолідаційний процес зумовив найвищий рівень етнічної ідентичності східних слов’ ян Західнополісько-волинського регіону, що були безпосередніми пращурами українців на його території. Волиняни сформувались на одній етнічній основі (дулібській), тому загальний шлях їх виникнення – еволюційний. Вони перебували на більш вищому щаблі етногенетичного розвитку, ніж дуліби, що вказує й на інший аспект їх виникнення внаслідок еволюційного процесу. В «Повісті минулих літ» сказано, що «Дулєби же живяху по Бугу, кде ныне Волыняне» .

На їх формування вплинула зовнішня міграція авар, які зруйнували етнокультурну єдність слов’янського населення в північній Україні і воно розкололось на дві частини, що відособились у західну і східну групи . Незважаючи на цю етнокультурну єдність, правдоподібно, що існували різні відмінності в етнічному складі населення Західнополісько-волинського регіону та цих, більш східних північноукраїнських земель. Внаслідок цих етнороз’єднавчих процесів на заході у дулібів виникли культурні пам’ятки типу Головно, Дуліби, Перевали, а на сході у древлян – культурні пам’ятки типу Хотомель і Бабка . Названа західна частина слов’ян (дуліби) поступово переросла у волинян. Отже, виникнення волинян відбулось й внаслідок етнороз’єднавчого процесу. Очевидно, що в ці часи між слов’янськими племенами Правобережної України: волинянами, древлянами, полянами, уличами, тиверцями, білими хорватами існувала більша диференціація, ніж між слов’янськими племенами I періоду Раннього Середньовіччя.

Оскільки волиняни були останнім, завершальним етапом етногенезу східних слов’ян в цьому регіоні (але не українського етносу), то вони загалом були найвищим щаблем етногенетичного розвитку східних слов’ян (як і інші схід- нослов’ янські племена на території України) і початкового етапу українського етносу. Вони, як і інші східнослов’янські племена, були передостаннім етапом етногенезу українського етносу (останнім стало їх злиття з усіма іншими східними слов’янами на території Україні в єдиний український етнос) і безпосередніми пращурами українців на території Західнополісько-волинського регіону. Серед всіх слов’янських племен, які проживали в цьому регіоні з латенської епохи по Раннє Середньовіччя, вони в найбільшій мірі відображають його сучасні етногенетичні та регіональні особливості.

Із вищесказаного випливає, що в Західнополісько-волинському регіоні впродовж досліджуваного періоду відбулись майже всі головні етапи етногенезу східних слов’ян (виключенням є виникнення склавінів). Найважливішими ланками етногенезу східних слов’ян і загалом українців є виникнення східної гілки праслов’ян та початкового етапу українського етносу. Про значну відмінність у рівні етнооб’ єднавчих консолідаційних процесів пізньолатенсько-ранньорим- ських періодів і Раннього Середньовіччя свідчить часткова спадковість між східними праслов’ янами зарубинецької і зубрицької етнокультурних спільнот в перші названі історичні часи і повна спадковість між склавінами, дулібами та волинянами – в другі. Про це свідчить також той факт, що в пізньолатенсько- ранньоримські часи цей регіон був периферією етногенезу українського етносу, а в ранньосередньовічні часи він стає одним із основних територій етногенезу українського етносу, зокрема, його північно-західним ареалом. Про потужне зростання етнокультурної та суспільно-політичної ролі слов’ян в Ранньому Середньовіччі в цьому регіоні свідчить той факт, що в Дулібському переддер- жавному утворенні провідну роль відігравали дуліби, які проживали на його території та на інших українських землях. Загалом це вказує на провідну роль слов’ ян західної частини України в етнокультурних та суспільно-політичних процесах в часи Дулібського союзу племен. Про це свідчить й повідомлення аль- Масуді, який пише, що волиняни в давнину панували над іншими слов’янськими племенами .

Зафіксована спільна демографічна риса в етнічному складі населення піз- ньоримського періоду і Раннього Середньовіччя: в перший названий історичний період цей регіон масово населяли племена лише германського походження, а в другий – лише слов’янського. Іншою схожою рисою є їх суспільно-політичне панування на цій території.