Етико-філософські засади подолання спесишизму в європейській культурі

 

Ворона В. А.

 

Актуальність теми статті пов’язана із проведенням щоденної практики спесишизму – дискримінації за видовою ознакою, а саме – промислове тваринництво, тестування товарів на тваринах, використання тварин для виробництва одягу, використання в медичних, та військових експериментах, використанні тварин заради розваги і т. д. На думку автора, цей вид дискримінації є настільки ж несправедливим як і рабство, расизм, сексизм. В статті приділена увага найбільш значущим етико-філософським здобуткам європейської культури, що пов ’язані із обґрунтуванням необхідності подолання антропоцентричного світогляду, а також інструментального підходу у ставленні до тварин і природи в цілому. Зокрема, в статті аналізуються етико-філософські концепції А. Шопенгауера, А. Швейцера, К. М. Маєр-Абіха М. Роулендса та П. Сінгера.

Автор доходить висновку, що в європейській культурі фактично вже сформульовані етико-філософські засади необхідності подолання спесишизму, що зберігає потенціал суспільства до усвідомлення моральної необхідності відмови від спесишизму.

Ключові слова: співчуття, благоговіння перед життям, етика голізму, контрактуалізм, спесишизм.

Практика спесишизму в західній культурі є можливою лише тому, що вона якось узгоджується із загальноприйнятими уявленнями про моральне зло. Як не дивно, але те становище, в якому перебувають тварини, виправдовується як на релігійному, так і на етико-філософському рівні. Однак те, що зазвичай об’єднує як релігійні, так і етико-філософські аргументи щодо обґрунтування спесишизму, це антропоцентризм. Саме тому між цінністю життя людини та іншими видами тварин виникає прірва. Те, що біль і страждання мільярдів жертв спесишизму по своїй актуальності не є сьогодні проблемою на рівні з такими проблемами як рабство, расизм, сексизм, шовінізм, пояснюється лише тим, що в першому випадку жертвами є не люди.

Думки про те, що не лише людські істоти заслуговують на повагу до їх життя, висловлювалися в європейській культурі, починаючи ще з Античності (Піфагор, Плутарх, Овідій, Сенека, Порфирій), в епоху Середньовіччя любов не лише до людини, а й до природи висловлював святий Франциск Ассізький, в епохи Відродження та Нового часу – Леонардо да Вінчі, М. Монтень, Ф. Аруе (Вольтер), Ж. -Ж. Руссо, Дж. Бентам.

Якщо у XVIII ст. Ж. -Ж. Руссо тільки займався розробкою теми співчуття, то ХІХ ст. вже відкрито проголошується як “перше століття людського співчуття”. Саме в ХІХ ст. А. Шопенгауер визначає співчуття основою моралі. Зрештою, в ХІХ з’являється перша організація захисту тварин. Американський філософ Олівер Вандел Голмс у 1895 р. сказав: “Ми пізнали вчення, що зло означає біль – і дедалі помітніше та помітніше наростає спротив проти болю в усіх його формах. Від спілок запобігання жорстокості стосовно тварин і до соціалізму ми в незліченну кількість способів виражаємо уявлення, що страждання – це неправильно, йому можна та слід запобігати, – і з’явилася вся література співчуття” [Цит. по 6, с. 535].

В ХХ столітті вперше з’ являються ґрунтовні етико- філософські праці, які не лише піддають критиці антропоцентричну картину світу і не лише вимагають подолання інструментальної моделі поведінки заради екологічно чистого майбутнього, але й обґрунтовують несправедливість інструментального поводження з тваринами, яке ще й досі панує і кожного дня здійснюється в європейському суспільстві. Зокрема, серед таких етико-філософських праць варто виділити насамперед такі як “Культура і етика” А. Швейцера, “Повстання на захист природи” К. М. Маєр-Абіха, “Права тварин: моральна теорія і практика” М. Роулендса, “Звільнення тварин” Пітера Сінгера.

Розглянемо більш детально ті найбільш значущі етико-філософські здобутки, що в подальшому можуть стати передумовою зміни як морального, так і правового статусу тварин.

Термін “спесишизм” вводить британський психолог Річард Райдер для позначення такого явища, як дискримінація за видовою ознакою.

Співчуття як основа моралі та критика європейського антропоцентризму у вченні А. Шопенгауера. В праці “Дві основні проблеми етики” А. Шопенгауер, наслідуючи ідеї Ж. -Ж. Руссо, проголошує таку основу моралі як співчуття, безмежне співчуття усім живим істотам. А. Шопенгауер вважав, що всі попередні спроби сформулювати основу моралі були невдалими, оскільки сам емпіричний досвід спростовує її.

Такою основою, навпаки, повинно бути щось таке, що є в кожній людині, незалежно від розумових здібностей. Саме тому А. Шопенгауер йде незвичним шляхом, обґрунтовуючи основу моралі. Він не створює основу, яка мала б бути, якою мали б керуватись люди у своєму житті, а навпаки, намагається дослідити, якою основою вони вже керуються, вчиняючи морально, незалежно від того, наскільки часто це відбувається [8, с. 392].

Згідно А. Шопенгауера, існують лише дві противаги людському егоїзму: юридичний закон і суспільна думка; перший обмежує людський егоїзм, викликаючи страх бути покараним, а друга – викликає страх втратити свою честь, бути відчуженим із суспільної групи. Якщо ж людина якимось чином може подолати ці стримуючі противаги, то для неї вже не буде існувати жодної моральної основи. А. Шопенгауер зазначає, що якби хоча б на один день був відмінений закон, то можна було б побачити, наскільки мало значення має для людини релігія. Але навіть якщо ці два обмеження будуть зняті, все ж таки це не буде означати, що зовсім не буде справжніх моральних вчинків, а оскільки такі вчинки будуть і є, то необхідно з’ясувати чим керується людина, коли так вчиняє. Кому