Форми панування фінансової олігархії

В 90-х роках слово «олігарх» знову увійшло до моди. В російський політичний побут його ввів колишній віце-прем’єр уряду Росії Анатолій Чубайс, використавши цей вираз в декількох своїх роботах. В Україні ж головним герольдом епохи олігархії став політолог, директор Інституту політики Микола Томенко.

Можна довго сперечатися про позитивну або негативну роль олігархії і наскільки згубним або благотворним є її вплив на суспільно-політичне і економічне життя держави. Але для цього сформулюємо суть явища. При цьому, виходити виходить з того факту, що всяке суспільство проходить період первинного накопичення капіталу. Первинне накопичення капіталів супроводжується комплексом не дуже чесних, грабіжницьких заходів невеликої купки найудачливіших індивідів. Інша справа – відносно кого направлені ці заходи. В ХУІІ столітті в Європі «олігархами» ставали колишні пірати. Проте головним джерелом капіталів ставали колонії: «олігархи» багатішали за рахунок рабської праці тубільців. Інший спосіб розбагатіти – лихварство – дуже перебільшено як чинник [13, 75].

Українські олігархи в меншій мірі використовували лихварство і інші середньовічні форми нарощування капіталів. За відсутністю колоній доводилося максимально ефективно використовувати територію власної держави і потенціал власного народу.

Чинниками, сприяючими появі олігархічної системи в Україні, стали:

1. Розвал Радянського Союзу і соціалістичної економіки.

2. Поява ідеологічно заповзятливих людей, що уміють робити і рахувати гроші.

3. Кризові і інфляційні процеси в українській економіці початку 90-х років ХХ століття, дозволяючі робити гроші з повітря.

4. Неузгоджено і недосконала законодавча система України в період становлення.

5. Корумпованість української політичної системи.

Майбутніми олігархами ставали переважно представники не старої комуністичної еліти, а ті, хто не хотів чекати своєї «черги» в радянській системі розподілу благ або в радянській системі просування по службовим ієрархічним сходам. Свого часу Федір Бурлак назвав цей прошарок «п’ятим поколінням більшовиків», можливо, навіть не передбачаючи, яку роль зіграють ці люди в політичних процесах на пострадянському просторі.

Більш старші товариші (представники «червоного директората») виступили для олігархів в ролі «інкубаторів», всіляко сприяючи їм, допомагаючи в розробці схем, в наладці зв’язків і т. д. В більшості своїй «стара гвардія» залишалася в тіні, але загальновідома роль колишнього мера Києва, 77-річного Валентина Згурського, в становленні і розвитку бізнес-імперії Медведчука і Суркіса. Так само відома роль «старого донецького клану» (Звягильській, Ландик і інші) в становленні нинішньої донецької групи. Без директорів величезних металургійних комбінатів (Олександра Булянди, Віталія Сацкого і інших) не було б нинішньої імперії Віктора Пінчука. Список можна продовжувати практично до безкінечності. Найяскравішим прикладом зв’язки «старих» і «нових» є те, що колишній гендиректор «південмашу» Леонід Кучма став, по суті, головним покровителем олігархії, сам не ставши одним з них.

Таким чином, старі кадри могли виступати в ролі консультантів: система менеджменту, засвоєна за радянських діб, не дозволяла їм ефективно самим робити свій бізнес в нових умовах. Середній вік олігархів в Україні – 42 роки.

Можна виділити декілька типів олігархів по їх походженню.

Перший тип – це колишні комсомольські працівники. Починаючи з весною 1991 року комсомольці верхньої ланки почали перекачувати гроші в комерційні структури. Сприяла цьому закрита ухвала ЦК КПРС про стимулювання підприємницьких ініціатив в молодіжному середовищі. Як наслідок – колишні перші секретарі обкомів комсомолу сталі переважно банкірами. В українському політикумі до цієї категорії впливових і багатих людей відносяться Сергій Тігипко (Фінансова група «ТАС»), Олександр Шлапак (До недавнього часу – «Приватбанк»), Федір Шпіг (банк «Аваль») і інші.

Другий тип – це представники наукової еліти, які встигли зробити кар’єру у сфері науки, захистити дисертації і одержати вчені ступені, а потім направили свої навики на сферу бізнесу і політики. Найяскравішим представником цього типу олігархів є Віктор Пінчук. З російських олігархів під цю категорію потрапляє, наприклад, Борис Березовській.

Третій тип – це представники господарських структур, які посідали посади завідуючих базами, начальників житлово-експлуатаційних контор, були дрібними чиновниками в господарських структурах. До такого роду осіб можна віднести Олександра Волкова (у минулому – директор плодоовочевої бази, нині – народний депутат України, радник Президента), Григорія Суркиса (у минулому – начальник управління виробничо-технологічної комплектації, нині – народний депутат, один з лідерів СДПУ (про)) і інших.

Четвертий тип олігархів – це успішні сини не менше успішних батьків, продовжують династичних традицій. Тобто, це олігархи нового типу. Їм не довелося самостійно брати участь в постсоціалістичному «дерибані» – їх родичі створили для них фінансову основу, від якої можна було відштовхнутися, щоб успішно розвивати свою справу. До цієї групи можна віднести Андрія Деркача, Олександра Ярославського, Петра Порошенко, частково – Ріната Ахметова.

Також слід обкреслити круг конкретних осіб, яких можна віднести до олігархів. І тут, очевидно, має рацію Микола Томенко, що вважає олігархами людей, активних відразу в декількох сферах – таких як політика, бізнес, мас-медіа.

Протягом 1998 – 2002 років список осіб, яких відносили до олігархів, постійно мінявся. Лише рідкісним щасливчикам вдається тривалий час залишатися на плаву, не втрачаючи свого положення і свого впливу, іншими словами – „гордо несучи ім’я українського