Функції теорії держави і права, її місце в системі юридичних наук

- закономірності розвитку апарату влади і управління, шляхи підвищення його ефективності;

- шляхи розвитку політичної системи, демократії, удосконалення форм представницького та безпосереднього народовладдя;

- шляхи вдосконалення системи права і розробка основ систематизації законодавства, практики його реалізації;

- аналіз проблеми реалізації законності як невід'ємного компонента життя українського суспільства;

- роль права як регулятора суспільних відносин у період переходу до ринкової економіки;

- мета впливу держави і права на суспільні відносини, функції права тощо.

Погляд на державу і право як на історично закономірні інститути людського суспільства є логічним висновком учення про суспільство. Теорія держави і права вивчає державно-правові явища в тісному і нерозривному зв'язку з іншими феноменами цивілізованого суспільства. Тому правильна теорія не може обійтись без узагальнення практики державного будівництва і реалізації права в правовідносинах. Володіючи теоретичною наукою, можна пояснити минуле, зрозуміти сучасні явища і зазирнути в майбутнє. Проте держава і право не є пасивним наслідком цих процесів, вони є відносно самостійною, активною силою. Держава і право постійно впливають, перш за все, на економіку, а відтак на весь хід історії. В сучасних умовах соціально-політичний розвиток в усіх країнах світу характеризується зростанням ролі держави і права в житті суспільства.

У всіх юридичних навчальних закладах теорія держави і права викладається як фундаментальна, обов'язкова навчальна дисципліна. Вона має свій предмет і методи вивчення, свої джерела і систему навчального курсу.

Предметом навчального курсу є вивчення загальних закономірностей виникнення, розвитку та функціонування держави і права, інших державно-правових явищ.

Система навчального курсу включає такі основні блоки: 

- вступ до курсу загальної теорії держави і права; 

- суспільство, держава, право; 

- загальне вчення про державу; 

- загальне вчення про право; 

- характеристика окремих явищ та процесів державно-правової дійсності з урахуванням специфіки вищого навчального закладу [6, 189].

 

Кожна наука в процесі пізнання свого предмета виробляє свій метод. Має його й теорія держави і права. Метод — це найбільш широкий, загальний підхід до вивчення того чи іншого і природного, і суспільного явища, із застосуванням якого можна досягти успіху в кожній галузі науки. Методологічна культура юриста це його світоглядна зрілість, соціологічна грамотність, правова інформованість і професійна майстерність. Власне, значення методології не обмежується лише вивченням загальної теорії держави і права, інших юридичних наук, вона необхідна і для практичної діяльності.

Методологія (від грецького слова "метод" — шлях до чогось, "логос" — наука, вчення) — це:

- система підходів і методів, способів і засобів наукового дослідження;

- вчення (теорії) про їх використання при дослідженні державно-правових явищ. 

Основу методології юридичної науки становлять, зокрема:

- філософсько-світоглядні підходи (матеріалістичний чи ідеалістичний, діалектичний чи метафізичний, визнання чи заперечення об'єктивних соціальних, у тому числі державно-правових, закономірностей та можливості їх пізнання, здобуття істинних знань про них);

- загальнонаукові методи, тобто такі, які використовуються в усіх або у більшості наук. 

До них належать:

- загальносоціологічний, що характеризується застосуванням методів матеріалістичної діалектики при вивченні та дослідженні предмета науки;

- конкретно-соціологічний — спрямований на дослідження та вивчення причин і обставин впливу держави і права на соціальні явища;

- статистичний — застосовується при дослідженні і вивченні кількісних аспектних змін у державно-правовому житті та обробляє ці результати для наукових і практичних цілей;

- формально-логічний — досліджує і вивчає державно-правові явища за допомогою основних законів формальної логіки;

- метод аналізу — вивчає юридичні особливості державно-правових явищ, їх класифікацію та взаємозв'язок з іншими явищами суспільного життя;

- історичний — досліджує і вивчає державно-правові явища в їх історичному розвитку;

- системно-функціональний метод досліджує і вивчає державу і право за допомогою системно-функціонального підходу;

- кількісного і якісного аналізу — досліджує і вивчає кількість державно-правових явищ, що дає можливість конкретизувати властивості їхньої якості;

- порівняльний — дає змогу досліджувати і вивчати державно-правові явища, порівнюючи їх і визначаючи їх тотожність чи відмінність;

- групові методи, тобто такі, котрі застосовуються лише у певній групі наук, наприклад, тільки у суспільствознавстві (скажімо, метод конкретно-соціологічного дослідження);

- спеціальні методи, тобто прийнятні для дослідження предмета якоїсь однієї науки: наприклад, у юриспруденції — з'ясування (тлумачення) юридичних норм, спеціальні прийоми узагальнення юридичної практики [6, 109].

Дослідницькі методи можна поділити також — дещо умовно — на емпіричні (спроби виявлення, фіксування, збирання, систематизації інформації про факти і явища) і теоретичні (спроби тлумачення, пояснення зібраних даних, побудови понять, концепцій, прогнозів тощо).

Усі названі групи методів безумовно необхідні для проведення повноцінного, всебічного, завершеного державно-правового дослідження; кожна з них може знадобитися на якомусь етапі дослідження, тому вже навіть через це методологія має бути множинною, плюралістичною. Проте роль цих методів у науковому пошуку неоднозначна.

Скажімо, філософсько-світоглядні підходи визначають саму стратегію дослідження, його загальну спрямованість, орієнтують на знаходження, відбір, нагромадження цілком визначених у соціально змістовому відношенні фактів і, нарешті (що, мабуть, найголовніше), зумовлюють характер і