Генезис права на справедливий суд

 

Грень Н. М.

 

Анотація. У статті розглядаються аспекти теоретичного розуміння права на справедливий суд. Особливу увагу зосереджено на історичних факторах становлення та розвитку цього права. Проводиться аналіз міжнародних та національних норм у сфері права на справедливий суд.

Ключові слова: право на справедливий суд, права людини, міжнародні стандарти, правосуддя.

Постановка завдання. Права людини є основним сут- нісним елементом функціонування права, оскільки є перманентним чинником для держави, влади і громадянського суспільства. Права людини існують не як декларативні гасла, а в правовій державі повинні бути створені всі умови для їх належної реалізації, охорони та захисту. Тому право на справедливий суд є невід’ємним, вагомим та одним з найсуттєвіших прав людини, оскільки через реалізацію цього права відбувається поновлення тих прав та свобод, які були порушені. Серед інститутів демократичної держави правосуддя відіграє центральну роль, оскільки саме воно є гарантією і одночасно механізмом захисту всіх інших інституцій тов. Виходячи з цього, завдання держави полягає в забезпеченні особам, які звертаються за судовим захистом, максимуму гарантій, що відносяться до організації та здійснення правосуддя. Вказане зумовлює необхідність дослідження права на справедливий суд в контексті стандартів здійснення правосуддя.

Виклад основного матеріалу. Право на справедливий суд досліджувалося науковцями української та зарубіжних шкіл права, існують міжнародні правові стандарти правосуддя, але на сьогодні не можна сказати, що тематика повністю вичерпана. Дослідження необхідно продовжувати хоча б з огляду на наступні чинники: а) право на справедливий суд постійно еволюціонує в осмисленні і тлумаченні її норм, гнучко застосовуючи їх з урахуванням конкретних соціальних, економічних та інших реалій; б) вагомість і широкомасштабність досліджуваного права, оскільки включає себе матеріальні та процесуальні принципи, норми, гарантії, які пов’язані з судочинством та виконанням рішення у всіх сферах суспільного життя, тому є низка проблемних, мало досліджуваних питань; в) суттєве значення судової влади у структурі державно-владної діяльності. Для прикладу визначено тезу С В. Прилуцького: «Об’єктивною реальністю є й те, що перехідні стани економіки чи її різкі коливання, а також нестійкі соціальні процеси та їх не передбачувані зрушення справляють негативний вплив на діяльність публічної влади. І саме у такі моменти проявляється незамінна роль суду як самостійного інституту публічної влади, що покликаний гарантувати життєдіяльність держави та цілісність суспільства» [1, с. 29-30]; г) судово-правова, конституційна та адміністративна реформа, що відбувається сьогодні в Україні.

Звернення до проблем генезису права на справедливий суд дає можливість встановити розвиток наукової та філософсько-правової доктрини та визначити тенденції майбутніх змін в цьому напрямку.

Античні мислителі приділяли значну увагу критеріям побудови права і держави. Так, Арістотель визначав, що справедливість є найважливішим поняттям, без якого не може існувати ні громадянське, ні політичне життя [2, с. 512]. Акцентував мислитель увагу і на проблемі судової справедливості. «Іти до суду – значить звертатися до справедливості, оскільки суддя прагне бути ніби уособленою справедливістю; до того ж люди шукають неупередженого суддю... « [3, с. 176].

В. Г Ярославцев зазначає, що «поняття acqui (acquitas) – рівність і справедливість – відігравало істотну роль в праворозу- мінні римських юристів. Acquitas були конкретизацією justitia (вічною і незмінною справедливості природного права) і в силу того, що висловлювали природно-правову справедливість, служили масштабом для критики існуючого права, керівним орієнтиром у правотворчості, при тлумаченні та застосуванні права» [4, с. 53].

В подальшому Г. Ґроція у трактаті «Про право війни і миру» акцентував на справедливих началах «... незважаючи на те, що державні суди встановлені не природою, а людською волею, проте вони є незрівнянно досконалішими, ніж творенню природи, і більш придатними для спокою людей; тому й звернення до них ні для кого не є таким важливим, як для окремих людей... Покору настільки похвальній установі вселяють сама справедливість і природний розум» [5, с. 119].

На думку Ж. -Ж. Руссо, справедливість стає суспільною реальністю тоді, коли втілюється у праві, формулюється та закріплюється у законах, встановлених людьми на підставі їх загальної згоди про справедливе [6, с. 8].

Велика Хартія Вольностей (ст. 39, 40) нормативно закріплювала право на справедливий суд, визначила, що: «Жодна вільна людина (liberhomo) не буде заарештована, або ув’язнена, або позбавлена майна (disseisiatur), або оголошена, або вигнана, або яким-небудь [іншим] способом знедолена (aliquotmododestruatur), і ми не підемо на неї і не пошлемо до неї інакше, як за законним вироком (perlegalejudicium) рівних їй (pariumsuorum) або за законом країни (velperlegem terre). Нікому не будемо продавати права і справедливості, нікому не будемо відмовляти в них або сповільнювати їх» [7, c. 516-517].

Закріплювалося також це право і в Habeas Corpus Act 1679 р., акцентуючи, що воно виражається не тільки в можливості створення суду на підставі закону, але також у дотриманні процесуальних строків та праві ув’язненого бути поінформованим про причини обмеження його свободи [8, c. 175-176].

Вперше право на суд в нормах сучасного міжнародного права розглядається, як право кожного на розгляд справи щодо його прав та обов’язків або кримінального обвинувачення стосовно нього незалежним і неупередженим (безстороннім) судом було закріплене у ст. 10 Загальної декларації прав людини [9]. Ст. 6 Європейської Конвенція про захист прав