Гіпноз

Гіпноз – це тимчасовий стан свідомості, що характеризується звуженням її обсягу і різкою фокусування на змісті навіювання, що пов'язано зі зміною функції індивідуального контролю й самосвідомості. Стан гіпнозу настає в результаті спеціальних впливів гіпнотизера або цілеспрямованого самонавіювання.

З огляду на те що явища навіювання і гіпнозу тісно переплітаються, П. І. Буль (слідом за К. І. Платоновим) вважає за доцільне користуватися терміном «гіпносуггестівная психотерапія». Досвідчені фахівці застосовують гіпноз при різних захворюваннях нервової системи, в клініці психічних розладів, при хворобах внутрішніх органів, в акушерсько-гінекологічній практиці, при хірургічних втручаннях і шкірних захворюваннях. Абсолютними протипоказаннями до гіпнозу є маячні форми психозів (особливо коли хворий вважає, що його «загіпнотизували», і просить лікаря «разгіпнотізіровать» його) і гіпноманіческіе установки істеричних особистостей. При використанні гіпнозу доводиться враховувати ступінь гіпнабельності пацієнта, за відсутності якої або низької її вираженості застосування гіпнозу проблематичне (деякі автори вважають за можливе розвиток гіпнабельності). Перед гіпнозом необхідно провести бесіди для з'ясування ставлення хворого до цього методу лікування та усунення можливих побоювань з його боку.

Малогіпнабельним пацієнтам з метою поглиблення гіпнотичного сну попередньо можуть даватися снодійні засоби. Психоаналітики, що займаються гіпнозом, застосовують наркотичні засоби в розрахунку на прискорення аналітичного процесу. Одержанню відомостей про несвідомі переживання хворого сприяє методика гіпнопсіхокатарсису. Існують також методики гіпноелектросну, поєднання самонавіювання з гіпнозом і багато інших. Особливе місце серед методів гіпнозу займає Еріксонівський гіпноз.

Основні ускладнення при гіпнозі – це втрата рапорту, істеричні припадки, спонтанний сомнамбулізм, перехід глибокого сомнабулічному гіпнозу в гіпнотичну летаргію та ін (див. Негативні наслідки (ускладнення) гіпнотерапії). Ці ускладнення при спокійному поведінці лікаря, розумінні характеру захворювання та знанні техніки гіпнозу не призводять до серйозних наслідків. Причини невдач гіпнозу можуть бути пов'язані із затятим застосуванням лікарем одного лише гіпносуггестівного методу при ігноруванні їм загальних психотерапевтичних підходів, раціональної психотерапії, тренувальних прийомів та інших показаних в даному конкретному випадку методів психотерапії.

Лікування за допомогою гіпнозу має не тільки симптомоцентровану, а й етіопатогенетичну спрямованість. Поєднання психоаналізу з гіпнозом дозволяє скоротити тривалість психоаналізу. Виділяються дві групи методик гіпнозу, які поєднуються з навіюванням при катарсисі.

Методика, запропонована Волбергом, на першому етапі включає навчання пацієнта швидкого входження в гіпнотичний стан. Згодом для аналізу викорис-товується великий вибір різних прийомів: вільні асоціації, навіювання сновидінь та їх аналіз, вікова регресія, візуалізація сцен, що стосуються психотравмуючих ситуацій та ін. Суттєве значення в методиці приділяється катарсису.

У методиці Лінднера гіпноз включає тренування швидкого занурення в гіпнотичний стан і проведення психоаналітичних сеансів з використанням методу вільних асоціацій у гіпноз. При виникненні опору гіпнотичний стан поглиблюється. На останньому етапі прагнуть до модифікації установок пацієнта за допомогою прямих навіювань в гіпнотичному стані.

У психодрамі використовується драматична імпровізаційна гра на задану тему, що дозволяє пацієнту виразити в дії свої конфлікти і деякою мірою інтегрувати їх. Психодрама розігрується пацієнтом, який веде гру психотерапевтом та іншими психотерапевтами, які виступають у ролі допоміжних «Я». Заняття проходять у присутності глядачів (пацієнтів). На відміну від психодрами, що веде гру психотерапевт попередньо гіпнотизує пацієнта. Складність здійснення гіпнозу в цьому випадку полягає в тому, що вона може застосовуватися тільки при наявності гіпнабельних пацієнтів, у яких дуже швидко настає стан сомнамбулізму, необхідне для проведення гіпнозу

Поєднання гіпнозу з елементами аутотренінгу часто дозволяє стабілізувати ремісію і запобігти рецидиви істерії.

 

 

Айви А. Е., Айви М. Б., Саймэн-Даунинг Л. Психологическое консультирование и психотерапия. Методы, теории и техники: практическое руководство. М. : Психотерапевтический колледж, 2000.

Бельская Е. Г. Основы психологического консультирования и психотерапии. Учебное пособие. – Обнинск: ИАТЭ, 1998.

Гулина М. А. Терапевтическая и консультативная психология. – СПб. : Издательство «Речь», 2001.

Елліс А. Гуманистическая психотерапия: Рационально-эмоциональный подход. ЭКСМО, 2002.

Кочарян О. С., Бурлачук Л. Ф., Грабська І. А. Основи психотерапії: навчальний посібник. – Харків: Харківський національний унверситет імені В. Н. Каразіна. – 2004.

Уолен С., ДиГусепп Р., Уэсслер Р. Раціонально-емотивна психотерапия / Пер. с англ. Общ. Ред. – М. : Институт гуманитарных знаний, 1997.