Ґрунтознавство з основами меліорації

О. Н. Соколовський поділив гумус ґрунтів на дві групи: активний і пасивний. Зразок ґрунту оброблявся 0, 1 н розчином NaCl; гумус, який перейшов після обробки до розчину, він назвав активним – ця фракція гумусу може рухатися по профілю, покривати структурні відокремлення тоненькою плівкою. Та частина гумусу, яка не переходить (не пептизується) до розчину навіть після дії натрію (розчину NaCl) на ґрунтовий зразок, називається пасивною. Останній вид гумусу має важливе значеня для утворення агрономічно-цінної структури з розміром агрегатів від 0, 25 мм до 7-10 мм. Особлива його здатність – забезпечення водостійкості структури, тобто здатності не руйнуватися під дією дощової води. Отже, О. Н. Соколовський обґрунтував роль і значення активного і пасивного гумусу або активних і пасивних колоїдів у житті ґрунту.

Дослідженням вбирної (поглинальної) здатності ґрунтів займався К. К. Гедройц, який розв’язував цю проблему впродовж 1908-1932 рр. Поряд із механічною, хімічною, фізичною і біологічною вбирними здатностями ґрунтів він віділив найголовнішу – фізико-хімічну, яка зв’язана з властивостями ґрунтових колоїдів і залежить від їх речовинного складу.

Значну роль у фізико-хімічних процесах, що відбуваються в ґрунті, відіграє тонкодисперсна частина ґрунту (частинки розміром менше 0, 001 мм). Найдрібніші частинки ґрунту (розміром менші за 0, 0001 мм) називають ґрунтовими колоїдами. Цей термін введений англійським вченим Томасом Гремом. На основі досліджень К. К. Гедройца і О. Н. Соколовського речовинний склад ґрунтових колоїдів може бути органічним, мінеральним і органо-мінеральним. Склад і кількісне співвідношення цих колоїдів у ґрунті залежить від характеру ґрунтоутворюючих порід і типу ґрунтоутвореня.

Колоїди – це двофазна система, яка складається з дисперсної фази (колоїдні частки) та дисперсного середовища (ґрунтовий розчин).

Незалежно від походження колоїди несуть на своїй поверхні заряд. Уламки більшості глинистих мінералів мають кристалічну структуру. Всередині даного уламку енергетичні зв’язки між іонами чи атомами взаємно врівноважені, а на поверхні – вони частково ненасичені. Поверхневі іони кристалічної решітки діють на вільні іони ґрунтового розчину – відштовхують однойменні заряди або притягують іони з протилежним знаком. Явище притягання іонів колоїдною часткою називають сорбцією (лат. Sorbere – вбирання).

Сила сорбції окремого колоїду незначна. Проте при подрібненні уламків, коли різко зростає питома поверхня часток даної маси, сумарний ефект дії поверхневих іонів стає значним.

Якщо колоїдні частки знаходяться в розчині і взаємодіють з його іонами, то вони набувають певної будови.

Швейцарський вчений ґрунтознавець Г. Вігнер запропонував колоїдну частку називати колоїдною міцелою. Основою колоїдної міцели є ядро, яке являє собою складну сполуку аморфної або кристалічної будови різного хімічного складу.

На поверхні ядра розташований шар іонів, який визначає потенціал частки. Ядро міцели з шаром іонів називають гранулою. Між гранулою і розчином, що оточує колоїд, виникає електричний потенціал, завдяки якому з розчину вбираються іони з протилежним зарядом. Так формується шар компенсуючих іонів. Таким чином, навколо ядра міцели утворюється подвійний електронний шар.

Іони компенсуючого шару, в свою чергу, розташовані навколо гранули двома шарами. Внутрішній – нерухомий шар, іони якого міцно утримуються на поверхні гранули. Гранулу разом з нерухомим шаром називають колоїдною часткою. Зовнішній шар компенсуючих іонів називають дифузним. Іони цього шару можуть еквівалентно обмінюватись на іони ґрунтового розчину.

Сукупність мінеральних, органічних і органо-мінеральних колоїдів називають колоїдним або ґрунтовим вбирним комплексом (ГВК).

Ґрунтові колоїди утворюються в процесі вивітрювання гірських порід і ґрунтоутворення в результаті подрібнення крупних часток або шляхом з’єднання молекулярно подрібнених речовин. Їх стан підпорядкований законам фізичної і колоїдної хімії. В ґрунтових колоїдних розчинах вони становлять дисперсну фазу, де дисперсним середовищем є вода. Між дисперсною фазою і дисперсним середовищем постійно відбуваються процеси взаємодії, існує динамічна рівновага.

Фізичні властивості ґрунту і його родючість залежить від складу ГВК і кількості увібраних іонів. Здебільшого в ґрунтах містяться мінеральні колоїди груп монтморилоніту і каолініту, органічні колоїди представлені гуміновими кислотами.

6. 3 Ємкість вбирання та її значення

Загальну кількість всіх катіонів, увібраних ґрунтовими колоїдами, називають ємкістю вбирання або ємкістю катіонного обміну (ЄКО). Це поняття ввів К. К. Гедройц.

Ємкість вбирання виражають у міліграм-еквівалентах на 100 г ґрунту, вона залежить від механічного складу ґрунту, мінералогічного складу тонкодисперсної частини і вмісту гумусних речовин.

Ґрунти з високим вмістом тонкодисперсних часток (глинисті) мають більшу ємкість вбирання порівняно з піщаними, які мають низьку питому поверхню.

Серед глинистих мінералів найбільшу ємкість вбирання мають мінерали групи монтморилоніту, найменшу – мінерали групи каолініту. Гідрослюди займають проміжне положення (таблиця 6. 1).

 

Ємкість вбирання, поряд з іншими чинниками, зумовлює рівень родючості ґрунту. Чим вища ємкість вбирання, тим вища родючість ґрунту. Це пояснюється тим, що увібрані катіони доступні для живлення рослин. У процесі мінерального живлення відбувається обмін протонів водню (Н+) на катіони дифузного шару колоїдної міцели. Отже, чим більше ґрунт (ГВК) увібрав катіонів, тим більше в ньому поживних речовин. З таблиці 6. 2 видно, що найбільшу ємкість вбирання мають високородючі типи ґрунтів – чорноземи, сірі