Грунти Карпат

Найвищою родючістю відзначаються буроземи, які утворилися в нижніх частинах гір і передгір'їв.

Ґрунти у Карпатах різноманітні і відповідно до кліматичних умов розміщуються вертикальними поясами. В Передкарпатті сформувалися дерново-підзолисті ґрунти, вище 1200-1400 м – бурі гірсько-лісові ґрунти, на висоті 1500-1600 м – сіро-бурі, вище 1600 м (під субальпійськими луками) – гірсько-лучні.

На Закарпатській низовині переважають дерново-підзолисті ґрунти. На схилах гір росте 1950 видів квіткових рослин і 10 видів представників хвойних. Рослинність Карпат змінюється з висотою. У передгір'ях ростуть мішані ліси, що складаються з дуба, граба, ялини. На висоті від 600 до 1200 м розкинулися букові і буково-ялинові ліси. Вище 1200 м переважають смереково-ялинові, які в підверховинній смузі змінюються смерековими лісами. Вершини гір (вище 1500 м) вкриті альпійськими луками з низькорослими травами (полонини).

За глибиною залягання скельної породи виділяють такі види грунтів: а) потужні (85-120 см) ; б) середньопотужні (65-85) ; в) малопотужні (45-65) ; г) короткопрофільні (25-45) ; д) слаборозвинені (<25 см).

У гірсько-лісовому поясі Карпат переважають бурі лісові кислі грунти:

Ho+Hq+HPmq+PQ+D;

Зустрічаються бурі лісові опідзолені на більш-менш вирівняних елементах рельєфу (вони переважно оглеєні) :

Ho+Heq+HPmiq+PQ+D,

На високих рівнях утворюються дерново-торф'яні:

T (HT) +HP (t) q+PQ+D;

На терасах рік часто зустрічаються дерново-буроземні грунти:

Ho+Hd+HPmq+PQ;

На полонинах – гірсько-лугові грунти:

Hd+H+HPq+PQ+D.

На територіях Карпат, де випадає багато опадів, панують важкі породи та безстічні або слабостічні форми рельєфу, значні площі займають бурувато-підзолисті поверхнево-оглеєні грунти. Вміст гумусу в гірських лісових грунтах Карпат підпорядкований загальним закономірностям вертикальної поясності і зростає прямо пропорціонально збільшенню абсолютної висоти місцевості. Так, під буковими деревостанами вміст гумусу менший, ніж під чистими ялиновими чи мішаними. Проте зростання органічної частини грунту з висотою не все призводить до якісних змін і лише з певних висотних положень нагромаджується грубий гумус. Такий хід мінералізації органічної речовини й інтенсифікації обмінних процесів він пов'язує із вмістом в грунті бактеріальної і грибної мікрофлори.

Холодний і вологий клімат високогір'я обумовлює і болотний тип грунтотворення, в результаті чого формуються торфові, торфо-лучні і торфо-підзолисті грунти. Для нас ґрунтовий покрив Карпат має особливий інтерес як посередник між кліматом і підземними та поверхневими водами. Його гідрологічне значення визначається в першу чергу інфільтраційною та водоутримуючою здатністю. Ці властивості грунту впливають на елементи водного балансу території, тобто від них залежить величина поверхневого стоку, витрати води на випаровування, транспірацію та на живлення підземних вод. При низькій інфільтраційній здатності грунту істотно збільшується поверхневий стік. Зрозуміло, що в таких умовах витрати вологи як на випаровування і транспірацію, так і на живлення підземних вод становлять мінімальні величини. По іншому формуються елементи водного балансу при таких же кліматичних умовах, але при високій інфільтраційній здатності грунтового покриву. Поверхневий стік зменшується, значна частина атмосферної вологи акумулюється грунтом, в зв'язку з чим збільшуються витрати води па випаровування і транспірацію, а також на живлення підземних вод. Наведені варіанти інфільтраційної здатності грунту являють собою крайні можливості формування водного балансу. Від інфільтраційної здатності грунтового покриву залежать водний баланс території, що в свою чергу визначає характер і динаміку річкового стоку. При низькій інфільтраційній здатності грунту стік формується переважно у вигляді паводків, при високій – загальна величина стоку зменшується, але він більш стабільний, оскільки формується за рахунок підземної складової. Участь паводків при цьому незначна. Інфільтраційні особливості грунту не дають певного уявлення про те, скільки вологи може утримувати, тобто акумулювати ґрунтовий покрив. Важливою гідрологічною особливістю грунтів є їх водоутримуюча здатність. Якщо водоутримуюча здатність грунту низька, то він не може акумулювати значну кількість вологи і вона, свобідно просочуючись у глибинні горизонти, стає недоступною для транспірації і випаровування, йде на живлення підземних горизонтів. Витрати вологи на випаровування будуть незначними. По-іншому складається співвідношення елементів водного балансу, коли інфільтраційна здатність грунту залишається незмінною, а водоутримуюча зростає. Більша частина ґрунтової вологи в даному випадку витрачається на випаровування. Одночасно грунт стає вологішим, що знижує його інфільтраційну здатність. Зростають витрати па поверхневий стік. Подібний вплив може проявляти водонепроникний шар, розташований у межах грунтового покриву, або на незначній глибині у материнській гірській породі. Біля верхньої межі лісу швидкість інфільтрації становить 4000 мм/год, а в передгір'ї знижується до 610-100 мм. Дуже низька водопроникність грунтів полонин, сінокосів, пасовищ – 47 – 32 мм/год. Інфільтраційна здатність грунту по його профілю на глибині одного метра знижується до 1 – 0, 3%, порівняно з верхнім гумусовим шаром. Найбільше води затримує лісова підстилка: у 5-15 – разів більше власної ваги. Формування водного режиму грунтів та підґрунтового стоку в гірських умовах істотно ускладнюється пересіченістю рельєфу та геологічною будовою хребтів. Відомо, наприклад, що з глибиною в грунтах, які утворилися на гірських схилах, збільшується вміст скелету. На контакті з корінними породами він становить основну його частину. Наявність тут щебеню і кам'янистого матеріалу значних розмірів впливає як фактор дренажу грунтового покриву. Необхідно відмітити, що більший вміст вологи спостерігається на периферійній частині кам'янистих включень, тобто на контакті грунту із щебенистим матеріалом, який підвищує інфільтраційну здатність грунту. Натрапляючи на водонепроникний шар материнської гірської породи, ґрунтова вода просувається в напрямку спадання схилу. Такий потік дренується гідрографічною системою, або відкривається ерозійною сіткою та пониженням рельєфу. Процеси підґрунтового стоку ускладнюються геологічною будовою гірської системи. Як відомо, Карпати належать до складчастих гір, тому нерідко пласти гірських порід залягають під гострими кутами. В зв'язку з цим підгрунтовий потік не завжди збігається з напрямом гірського схилу. У таких випадках дальше його просування визначається характером залягання пластів, тріщинуватістю породи і ступенем звітрювання. Нерідко водонепроникні горизонти розташовуються так, що глибинні підґрунтові води виклинюються на поверхню грунту, потім знову просочуються у глибинні товщі, або попадають у гідрографічну сітку.

 

 

Прикарпатське передгір'я, де переважають дерново-опідзолені та дерново-підзолисті поверхнево-оглеєні легкі та важкосуглинкові грунти;

Закарпатське передгір'я, основний фон якого складають кислі буроземно -підзолисті грунти;

Закарпатська низовина відзначається поширенням дернових опідзолених та дерново-глейових грунтів, зустрічаються також торф'яно-глейові грунти;

Гірські лісолучні райони – переважають буроземи, зустрічаються підзолисті та торф'яні грунти;

Субальпійська зона характеризується дерново-буроземними і гірсько-лучними грунтами, поширені тут також торф'яні та підзолисті грунти;

Альпійська зона охоплює вершини найвищих гір, вкритих щебенистими гірсько-лучними і лучними оторф'янілими грунтами; для скелястих місць характерні первинні недорозвинені грунти.

 

 

Багато гірських грунтів відводять під пасовища, на деяких вирощують цінні сільськогосподарські культури – виноград, цитрусові, чай, плодові й технічні культури. Але через складний рельєф, малу потужність профілю, каменястість, вони, загалом, мало освоєні, особливо грунти лісових вертикальних областей. Для захисту цих грунтів необхідно регулювати вирубку лісу. Найбільш інтенсивно використовуються гірські буроземи, коричневі та дерново-чорноземні грунти при обов'язковому застосуванні протиерозійних заходів: терасування схилів, якщо їх крутизна перевищує 12°, залісненні відкритих ділянок. Під переважаючим впливом трав'янистої рослинності тут розвинувся дерновий тип грунтотворення, але мінералізація органічної частини проходить повільно, що є прямим наслідком суворих кліматичних умов високогір'я. Отже, оптимальними щодо гідрологічних особливостей є грунти, які відзначаються високою як інфільтраційною, так і водоутримуючою здатністю, що властиве здебільшого лісовим грунтам. Проникнення кореневих систем деревних порід на значну глибину, наявність ґрунтової фауни, яка пронизує грунт ходами, з одночасним утворенням верхнього шару пухкою лісовою підстилкою обумовлюють високу інфільтраційну здатність грунту. Крім того, верхні шари грунту і особливо лісова підстилка здатні акумулювати значну кількість атмосферних опадів, що також свідчить про високу водоутримуючу здатність цих грунтів.

 

 

1. Заставний Ф. Д. Фізична географія України»
2. Андрєєв А. Г., Гук В. И. Новые данные о морфологии и неотектонике Подольской рифогенной зоны // Мат-лы по геологии, гидрогеологии и геохимии Украины, Казахстана, Алтая и Забайкалья. – 1970. – № 6. – С. 27-35.
3. Выржиковский Р. Р. Новая гряда сарматских рифовых известняков на Подолии (геол. исследования в долине р. Каменки в 1926 г.) // Вісник Укр. геол. комітету, 1928. – Вип. ІІ.
4. Геренчук К. И. Подольские толтры (геоморфологический очерк) // Изв. ВГО, 1949. – Т. 81. – Вып. 5. – С. 530-536.
5. Геренчук К. И. Геоморфология Подолии // Учён. зап. Черновицкого ун-та, сер. геол. -геогр. Наук. – 1950. – Т. 8. – Вып. 2. – С. 89-111.