Гуманітарна діяльність ООН з подолання наслідків цунамі в Індійському океані 2004 року

У тих країнах, куди ЮНДАК не прибула, виникли значні проблеми з надання попередньої оцінки збиткам від цунамі. Таким чином ще на початковій фазі відновлення проявилася відсутність чітких правил для оцінки масштабів руйнування, які є ключовими для визначення необхідного обладнання, людських ресурсів та коштів для їх задоволення.

У зв’язку із досить складним механізмом координації ООН агентства та інструменти ООН почали діяти пізніше, ніж міжнародні неурядові організації. Бюрократичні перешкоди уповільнювали запуск механізмів ООН з ліквідації наслідків стихійних лих. Об’єднаний логістичний центр ООН проводив регулярні координаційні наради з міжнародними неурядовими організаціями, під час яких ООН надавала інформацію щодо потреб населення у постраждалих районах, визначала маршрути постачання гуманітарної допомоги, використання гелікоптерів, надавала підтримку для швидшого розвантаження гуманітарної допомоги у портах. Починаючи з 31 грудня на сайті Об’єднаного логістичного центру ООН розміщувалася необхідна логістична інформація [4].

Об’єднаний логістичний центр ООН в Індонезії розташовувався на базі представництва Міжнародної продовольчої програми в Індонезії. Проте навіть знаходячись в одній будівлі Об’єднаний логістичний центр ООН не зміг у повній мірі скоординувати діяльність Міжнародної продовольчої програми. Персонал міжнародної продовольчої програми діяв в інтересах своєї агенції, а не ООН в цілому. В Індонезії були випадки, коли міжнародна продовольча програма не надавала у розпорядження Об’ єднаного логістичного центру ООН гелікоптери та персонал.

УКГП здійснювало координацію шляхом проведення нарад між представниками міжнародних організацій на уряду. Проте кількість наряд в день іноді сягала 3. В Індонезії на першій кризовій фазі наради проводилися зранку, в день і ввечері, що призвело до того, що на ці наради був делегований найнижчий за рангом персонал, який не був вповноважений приймати рішення. Окрім того присутність представників міжнародних організацій не забезпечувала консолідованої діяльності міжнародного співтовариства. Тільки 10-40 з 250 міжнародних організацій відвідували дані наради [3, р. 12].

Відсутність інституційної ієрархії в ООН призводить до недієвості механізму координації по лінії ООН – національний уряд, та по лінії ООН- міжнародні організації.

Зважаючи на масштаби руйнування та кількість жертв стихійного лиха, зусиль виключно гуманітарних акторів виявилось недостатньо. Тому було вирішено залучити до пошуково-рятувальних робіт збройні сили. Таким чином після цунамі у 12 постраждалих країнах діяли збройні сили з 35 країн.

Ще до офіційного прохання постраждалих країн відправити міжнародну військову допомогу, збройне командування вже приступило до планування участі у гуманітарній операції. Наявність тривалого військового співробітництва, досвіду проведення спільних військових навчань сприяло ранньому направленню іноземних військових загонів. Саме тому, 28 грудня першими прибули війська регіональних союзників постраждалих країн. Так до Індонезії першими прибули збройні сили Сінгапуру, Малайзії та Австралії. Відносно швидко були переправлені війська до Шрі- Ланки та Індії.

При проведені гуманітарної операції з подолання наслідків цунамі керівну роль у координації діяльності між військовими та цивільними відігравали уряди країн, які звернулися до міжнародного співтовариства з проханням направити контингенти на допомогу до їх країн.

Що ж до діяльності ООН в аспекті координації діяльності між військовими та цивільними, то у цьому контексті варто зауважити, що ООН не виконала цю функцію. Єдине, що вдалося у цій сфері ООН – це створити реєстр іноземних збройних сил.

ООН направила до постраждалих країн направила військові загони та загони цивільної оброни під керуванням УКГП. Навіть ці мало чисельні сили ООН зіштовхнулися із проблемою відсутності чітких механізмів командування у структурі ООН. Так сили ООН мали звітувати місцевому Гуманітарному координатору та представництву УКГП в Банкоку, яке в свою чергу звітувало штаб-квартирі УКГП у Женеві. На гуманітарних координаторів було покладено надзвичайно мало повноважень. Таким чином Гуманітарні координатори не були вповноважені проводити напряму переговори з представниками іноземного військового командування. Тобто якщо Гуманітарні координатори вбачали потребу постраждалого населення, яка могла бути задоволена лише за допомогою військових, вони повинні були зв’язатися через Регіональне представництво УКГП в Банкоку, яке також не було вповноважено проводити переговори з військовими або приймати рішення про надсилання запиту до іноземного збройного командування, тому цей запит регіональне представництво направляло до штаб-квартири УКГП в Женеві. У зв’язку з цим для задоволення нагальних потреб населення необхідно було провести 3 запити, відповідно і 3 наради, що унеможливлювало оперативне надання гуманітарної допомоги. Набагато ефективнішим виявився механізм координації між іноземними військовими угруповуваннями та центральною владою постраждалої держави. Тому фактично ООН була відсторонена від здійснення координації між військовими та цивільними.

Під час проведення гуманітарної операції з подолання наслідків цунамі у грудня 2004 року чітко проявилася потреба у вдосконаленні механізму співробітництва між міжнародними організаціями та військовими. Особливо гостро постала проблема інформаційної взаємодії між збройними силами та гуманітарними організаціями. Військові надавали обмежену інформацію міжнародним організаціям, в тому числі і ООН. Така позиція пояснювалася тим, що поширена інформація становить державну таємницю і може бути використана не в інтересах постраждалої