Християнська філософія середньовіччя

На такому вченні про Бога ґрунтується епістемологія філософа. Попри поєднання в ній аристотелізму з авґустинізмом, раціоналізму з містицизмом дослідники зазначають її самобутність. На його погляд, пізнання треба трактувати емпірично: від чуттєвих образів слід переходити до абстракції. Бонавентура визнає в пізнанні роль надприродних чинників, без чого не можливо пояснити вроджених здатностей. Містичне пізнання Бога передбачає три сходинки: через твори, через образи в людській душі, безпосередньо в містичному стані.

До трактування пізнання підходить з погляду поступовості, передбачаючи аж шість його ступенів, від сприйняття природним розумом до поглинення піднесеним захопленням. На найвищих щаблях панує містичне пізнання, душа наближається до Бога, визволившись від зла і зазнавши внутрішнього просвітлення.

Бонавентура переконував, що формою тіл є світло і воно визначає їхню самобутність. З формами речей він ототожнював «зародки», яким надавав надприродного значення. Такий «зародок» зумовлює і спрямовує розвиток.

Прихильники святого Августина, що намагалися поєднати метафізику й емпіризм, зосередилися в Оксфорді. Серед них на першість заслуговує енциклопедист Роджер Бекон (бл. 1214 - бл. 1294 рр.). Філософ розвінчував невігластво тодішнього кліру, визначивши його чотири причини:1)

посилання на сумнівний авторитет; 2) звичаї; 3) панівні нісенітниці; 4) удавана власна мудрість. Найгірша з цих причин остання. Проте сам філософ посилається на деяких мислеників минулого, від Цицерона й Сенеки до святого Йоана Золотоустого. Високо оцінюючи Аристотеля, Бекон зазначає об-меженість людської мудрості. Таке саме ставлення до Авіценни як «князя і проводиря філософів». Лише Святе Письмо передає повну мудрість.

Під впливом Ібн-Рушда (Аверроеса) мисленик трактує активний розум як субстанцію, відокремлену від душі. Як емпірист він обґрунтовує роль досвіду в широкому значенні, розрізняючи в ньому два види: 1) досвід через зовнішні відчуття; 2) досвід через внутрішнє просвітлення. Внутрішній досвід філософ називає містичним, бо йдеться про надприродне просвітлення, що може бути внутрішнім і Праодкровенням. Нижче Бекон ставить природне просвітлення, завдяки якому люди можуть набути знань. Філософ цікавиться географією, математикою, високо оцінює алхімію, але в логіці як науці не бачить потреби.

Бекон належить до тих філософів Середньовіччя, які підпорядковували філософію релігії, а в методології - до крайніх дуалістів, що при дослідженні природознавства дотримувалися емпіризму, а філософські дослідження підпорядковували вірі. У підході до універсалій він стверджував на об’єктивності одиничного, заперечуючи загальне як суб’єктивність.

Доля Р. Бекона як мисленика унікальна, бо за життя він не міг потішитися популярністю. Проте його оцінили в Нові часи, коли за джерело знання почали визнавати досвід.

Унікальним мислеником того часу був Раймунд (або Рамон) Луллій (бл. 1232/1235 - 1315 рр.), праці якого написані каталанською й арабською мовами, але дійшли згодом в латинських перекладах. Він обґрунтовував доконечність об’єднання людства на засадах християнської релігії, яка не суперечить розуму. Особливе значення мають його логічні дослідження й програми. На його переконання, від логіки залежать категорії й поняття філософії та науки. Як вчений він розробляв основні поняття для «абетки мислення», що засвідчують єдність усіх наук. Для цього використані певні сим-воли. Дослідники наголошують на певному впливі Луллія на пошуки Ляйбніца.

Поворотним пунктом у західній християнській філософії пов’язують із вченням святого Томи Аквіната, завдяки якому місце платонівського ідеалізму зайняв християнський аристотелізм. Філософ сприйняв від Стагірита різні поняття (форми і матерії, пізнання, доводу, причинного зв’язку, акту, середини), що дало змогу обґрунтувати теорію душі і тіла, створити нову теорію пізнання на основі досвіду, розмежувати віру й знання тощо.

Безпосереднім попередником і вчителем Аквіната був святий Альберт Великий (1193 - 1280 рр.), що походив з роду німецьких графів фон Больштедт. Його великий прижиттєвий авторитет після смерті був затінений сла-вою учня. Мисленик дотримувався погляду, що філософія й наука не суперечать християнській вірі. Його християнський аристотелізм доповнювався ідеями платонізму, неоплатонізму, августинізму і навіть вченням мусульманських філософів. Неоплатонічну теорію еманації святий Альберт пояснював на основі християнської теології. Як і Аристотель, християнський вчений надавав особливої уваги емпіричним дослідженням і емпіричній верифікації. Філософ проявляв особливий інтерес до ботаніки.

Святий Тома Аквінат (бл. 1225—1274 рр.) походив з італійського графського роду. Свою дослідницьку працю поєднував з викладацькою, але уникав церковно-адміністративних посад. Його зрілість як філософа р озпочинається після 1260 року. Дослідники томізму ставляться неоднаково до внеску його засновника в світову філософську думку. Звісно, його можна вважати еклектиком, який запозичав ідеї в інших філософів, Проте таке трактування вимагає зважати на особливості використання мислеником чужих ідей, бо він переосмислював їх і як наслідок творив власну філософську систему, хоч як професор теології не мав такої амбітної мети. Тут треба брати до уваги відмінності теології й філософії, адже теологія ґрунтується на вірі в існування Бога і підпорядковує їй усі інші питання, а філософія, навпаки, розпочинає з пізнання цього світу й доходить до визнання існування Бога як Творця світу, бо «майже уся філософія має на меті пізнання Бога».

За найголовнішу працю святого Томи визнають «Суму проти поган», але чимало дослідників ставить