Індивідуально-авторське трактування Біблійних мотивів як перекладознавча проблема (на матеріалі українських перекладів творів Дж.Г. Байрона)

Отже, метою парафрази є відтворення глибинної структури, що у цільовій полісистемі змінює поверхневу структуру. Наслідування – це насамперед стилізація поверхневої структури, що може нашаровувати варіантний глибинний смисл. Жанри “вільна варіація” та “версія” розмежовуємо за критерієм збереження чи вилучення смислової домінанти оригіналу. Вільна варіація твориться методом запозичення одного-двох смислових макрокомпонентів тексту-джерела, на основі яких вибудовується нова поетична структура. У версії перекладач дотримується оригіналу як зразка, однак мимоволі, внаслідок неповної або помилкової інтерпретації, або навмисно, в результаті цілеспрямованої інтерпретаторської установки, вилучає домінантні семантико-стилістичні компоненти.

Так, перлина Байронової любовної лірики “She Walks in Beauty” в українській літературній полісистемі існує y варіації М. Костомарова та версії П. Грабовського. Попри стереотипізацію характеру на осі трьох хронотопів (топографічного, психологічного й авторського) М. Костомарову вдається транспонувати у твір обидві смислові домінанти оригіналу, що їх модифікує П. Грабовський: 1) краса як контраст світла і темряви, порівн. : “... the nameless grace // Which waves in every raven tress // Or softly lightens over her face” (Byron, “She Walks in Beauty”) – “... лице тобі // Без фарби так, як мармур біле, // Як чорні кучері його // Розкошно приязно обвили” (М. Костомаров) ; “До тих живих, принадних рис, // Що дишуть в рамці чорних кіс” (П. Грабовський) ; 2) невинність, порівн. : “A mind at pеасе with all below, // A heart whose love is innocent” – “Над вроду з кращою душею” (М. Костомаров) ; “Не ворушить серця дна // Ніяка думонька страшна” (П. Грабовський).

Отже, той чи інший жанр перекладу є результатом коливання лінгвостилістичної моделі перекладного тексту між культурою-джерелом і цільовою культурою. Відповідно, розмаїття жанрів художнього перекладу спостерігаємо у період його становлення, що виявляється в діалектичній взаємодії нового і традиційного в полісистемі літератури-сприймача.

Якщо перекладачі XIX ст. (І. Наумович, М. Костомаров, К. Климкович, Леся Українка, М. Старицький, В. Самійленко) осмислюють насамперед Байронові наслідування ламентальних псалмів, “пісень з неволі”, то у ХХ ст. М. Зеров, Г. Кочур і Д. Паламарчук перекладають поезії загальновизнаної мистецької вартості як бездоганний за версифікацією й образністю шедевр “The Destruction of Sennacherib” та “Sun of the Sleepless”, мініатюра, що її Байрон вважав своїм найкращим твором. Вибір поезій і зміна конвенційної норми перекладу зумовлює обмеження і водночас удосконалення методів перекладання, зокрема уникнення транспозиції, одомашнення та стилізації. При цьому перекладачі досягають узгодження між особливостями авторського стилю, біблійним вертикальним контекстом і природністю обох чинників у цільовій мові та полісистемі.

 

 

Проведене дослідження дало змогу окреслити специфіку відтворення індивідуально-авторського трактування біблійних мотивів у перекладах і дійти наступних висновків:

1. Мотив як абстраговане інваріантне ядро певного тексту, освяченого традицією, у вторинному тексті має тричленну структуру; а) функціонування в парадигматичному плані закладає у мотив денотативну (а саме – діагностичну) інформацію, зафіксовану в прототексті; б) функціонуючи у синтагматичному плані (тобто в метатексті), мотив набуває власне конотативної, додаткової інформації, тобто контекстуальної варіативності; в) у межах певної національної культури мотив нашаровує локальну інформацію, тобто лінгвокультурологічну варіативність. Визначальною є діагностична інформація, що виділяє мотив серед інших елементів тексту.

2. Враховуючи подвійний – сакральний та етнопоетичний – характер Старого Завіту, вважаємо, що біблійний мотив актуалізується в авторському тексті як на макростилістичному (тематичному), так і на мікростилістичному (лінгвальному) рівнях. Мотив знаходить текстуальне вираження у топосах, що функціонують як складові мотиву-когерентної цілості й водночас як варіанти мотиву-інваріанта.

3. Доведено, що у структурі перекладного текту біблійний мотив підлягає складному процесу нагромадження, зміщення та вилучення смислів: одомашненню культурою, до якої належить оригінал; індивідуально-авторському трактуванню; паралельному одомашненню культурою, до якої належить цільовий текст; перекладацькому осмисленню індивідуально-авторського трактування; перекладацькій інтерпретації.

Результатом може бути очищення діагностики мотиву від індивідуально-авторських нашарувань, узгодження з авторським задумом, нагромадження вторинних елементів та алюзій культури-сприймача. Оптимальне перекладацьке завдання полягає у відтворенні біблійного мотиву згідно з авторською концепцією, тобто у поєднанні діагностики мотиву з його контекстуальною варіативністю. Такий підхід, проте, не виключає можливості прихованої алегоризації через смислове розгортання мотиву в його певних топосах.

4. Функціонально-контекстуальний аналіз Байронової містерії “Cain” і компонентний аналіз топологічно маркованих слів засвідчив, що внаслідок індивідуально-авторського трактування біблійні мотиви актуалізуються у глобальному метатексті за формально-стилістичними ознаками і за спільністю образних асоціацій (від орнаментальних вкраплень до символів). Зіставний аналіз містерії