Історія становлення релігійно-церковного життя українського суспільства

Церква і держава є автономними одна від одної. Натомість, це не виключає співпраці між ними у суспільній сфері. Держава і церква мають низку спільних інтересів у соціальній і культурній сферах (наприклад, захист родини, громадянського миру та громадянської безпеки, подолання злочинності та наркоманії), які можуть узгоджувати між собою.

Україна є світською державою, в якій жодні релігійні канони чи догми не є джерелами права і жодні релігії не впливають на становлення та функціонування державних органів чи посадових осіб, на систему державної освіти. П. Рабінович слушно зазначав, що світський характер держави передбачає розмежування сфер впливу церкви і держави. Держава мусить чітко окреслити у законодавстві межі свого втручання (межі впливу, сприяння, протидії) у діяльності релігійних та атеїстичних організацій з огляду на загальнолюдські цінності та права людини [10, с. 45].

Принцип відокремлення школи від церкви передбачає світський характер державної системи освіти та означає, що остання незалежна від релігійних організацій і має науковий світський характер, а навчально-виховний процес – вільний від втручання з боку релігійних організацій. У питаннях здобуття освіти громадяни України мають рівні права незалежно від світогляду, переконань та віросповідань.

Держава не бере на себе релігійне виховання громадян. Але це не означає, що у навчально-виховному процесі не можуть бути елементи релігійної освіти учнів і студентів. За рішенням ради навчального закладу священнослужителі можуть брати участь у навчально-виховному процесі, сприяти інтелектуальному і культурному розвитку молоді.

Релігійні організації мають право відповідно до своїх внутрішніх настанов створювати для релігійної освіти дітей і дорослих навчальні заклади й групи.

Слід зазначити, що державна політика в Україні не завжди відповідає чинним правовим нормам. Слабкість державно-церковної політики продемонстрував Закон України «Про свободу совісті і релігійні організації».

Цим законом не забезпечена рівноправність релігійних організацій, конфесій як суб’єктів цивільно-правових, адміністративних, фінансових чи інших відносин. Немає чіткого правового регулювання відносин, зокрема держави і церкви, школи і церкви. Незадовільно регулюються питання правового статусу релігійних організацій.

Під впливом низки історичних, політичних, богословських і соціальних чинників в Україні поширюються різні віросповідання, релігійні напрями, конфесії, які мають значну підтримку населення і вплив на суспільство. Зважаючи на таку ситуацію, потрібно відмовитись від визнання будь-якої конфесії як офіційної, тобто такої, що має певні юридичні, фінансові чи інші переваги. Жодна релігія не може бути визнана як обов’язкова. Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Релігійна організація не повинна втручатися у діяльність інших релігійних організацій і в будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до віруючих інших віросповідань [11, с. 98].

Для покращення поліконфесійної ситуації, яка виникла в державно-церковних відносинах, і здійснення безконфліктної політики держави щодо релігійних інститутів керівним державним органам необхідно, враховуючи сучасне релігійне становище, дотримуватися основних принципів свободи совісті. Держава зобов’язана розширити і якісно вдосконалити законодавчу базу, яка регулює відносини релігійних інституцій з державою.

Державі потрібно знайти і обґрунтувати основних партнерів для державно-конфесійного діалогу (зокрема й законодавчого). В Україні на таку роль можуть претендувати найчисельніші Православні Церкви, а також представники інших конфесій, які мають найбільшу підтримку населення. Водночас слід зважати і на інтереси малочисельних громад. Окрім того, необхідно здійснювати суворий контроль за діяльністю закордонних месіонерів: і тих, що займаються проповідництвом і поширенням нетрадиційних культів із різних нетрадиційних об’єднань, і релігійних центрів, які активно пропагують нехарактерні для України релігійні вірування, формують недовіру до традиційних духовних цінностей українського народу, чинять моральне та психологічне насилля над особистістю, принижують гідність дитини, намагаються виховати її як покірного виконанню чужої волі [12].

Натомість держава повинна всіляко підтримувати екуменічні процеси внутрішнього характеру, які передбачають взаємодію, співпрацю й об’єднання церков.

Висновки. В сучасному світі відбувається переосмислення й нове сприйняття основних людських цінностей, які є основою прав і свобод людини, її духовного суверенітету. До таких належать свобода релігії й віросповідання, що перебуває у взаємозв’язку зі світоглядними основами буття людини і є природним невідчужуваним правом кожної людини на вільний, узгоджений із власною совістю вибір духовних цінностей і світогляду.

Попри всю складність та неоднозначність процесів релігійно – церковного життя українське суспільство усвідомлює необхідність утвердження духовних цінностей і послідовного відстоювання цивілізованих підходів щодо релігійно-церковних потреб.

Аналіз процесів, які відбуваються в сучасному релігійному середовищі України, свідчить про: стрімке зростання кількості релігійних організацій; інтеграцію населення в різні спектри церковної діяльності; розширення соціальної сфери, де присутність церков та релігійних спільнот є дедалі більш відчутною; пом’якшення гостроти конфліктів між Церквами, зумовлене насамперед вдосконаленням механізмів вирішення суперечностей; активізацію екуменічного руху; серйозний вплив соціально-політичної ситуації на окремі аспекти суспільно- релігійного життя; активізацію державно-церковних відносин.

Сьогодні можна констатувати, що європейська цивілізація на шляху занепаду. Поширення бездуховності спостерігається у масовому розповсюдженні таких вад, як гомосексуалізм, руйнація християнської сім’ї, швидке зменшення кількості населення Європи, що може позначитися на моральності нашого суспільства.

Церкви повинні зосередити свої зусилля на відродженні моральних цінностей і духовності нашого суспільства. Духовні цінності повинні бути пріоритетом над матеріальними.