Історія української культури

Ще у XIII ст. частину населення тут було винищено, частина ж мігрувала, тяжіючи до міцної князівської влади й, як зазначено в одному з документів XIV ст., до «постійних і надійних джерел прибутків». У Києві на кілька століть осередком міського життя став. Поділ Верхнє ж місто залишилося німим свідком колишньої величі «матері руських міст». Поступово вилюдніли Південна Київщина та Переяславщина, створивши так звану «буферну зону» між Золотою Ордою і володіннями руських князів, яка, за висловом італійського мандрівника XIII ст. Плано Карпіні, перебувала «під безпосередньою владою татар». Аналогічні зони виникли у Галицькому Пониззі та у верхів'ях Південного Бугу. Сам факт існування певних груп населення, «сидячих за татарами» з власної волі, вказує на те, що тодішні русько-татарські відносини не можна осмислювати лише в категоріях протистояння, непримиренного антагонізму. Очевидно, що протягом другої половини ХІІІ-ХІV ст. вироблялися й певні форми співіснування двох етносів. Тривалий час цілком толерантним було й ставлення правлячої верхівки Литви до тюркського населення Південної Русі, що виразно засвідчує значна кількість татарських родин у складі місцевої шляхти в XV-XVI ст. Татарські напади впливали й на темпи урбанізаційних процесів, значно уповільнюючи їх розвиток на Наддніпрянщині та Поділлі. Так, на Брацлавщині у середині XVI ст. було лише два міста й чотири містечка, тоді як на. Волині ці показники становили відповідно 32 та 89. Безперечно, багатовікові контакти з татарами, безвідносно до їх характеру, не могли не позначитися на ментальності, побуті й звичаях населення українських земель. Та попри ці та інші іноетнічні впливи, збереглося усвідомлення його національної ідентичності – «руськості», що сприймалась як категорія не тільки етнічна, а й конфесійна. Щоправда, досить відчутним був і тогочасний регіональний партикуляризм, адміністративно-правове відчуження поодиноких земель Джерела XV-XVI ст. вирізняють окремі територіальні групи місцевого населення киян, волинян, подолян тощо. Згадуються і так звані сіврюки – нащадки літописних сіверян, що зберегли свою етнографічну самобутність до XVI ст., коли почалась інтенсивна колонізація Сіверської землі Московщиною. Інша хвиля міграційних рухів була пов'язана з енергійним просуванням волинських князів на Київщину та Брацлавщину в другій половині XVI ст. Спричинене цим переміщування населення, підриваючи основи регюналізму, разом із іншими чинниками сприяло формуванню нового типу етнічної самосвідомості. Ного ознакою стало використання в літературній традиції початку XVII ст. терміна «Мала Русь», який вирізняв Україну з-поміж інших руських земель. 

Книжкова справа в Україні, як і вся культура, в 30-50-і рр. ХIII ст. перебувала у найважчому становищі. У джерелах згадується книгописання кінця XIII ст. в Києво-Печерському монастирі, у Володимирі-Волинському, Холмі і Львові. Збереглося усього біля 200 рукописів і уривків, створених у кінці ХII – XIV ст. ; у кінці XII – початку XIII ст. – 28; у першій половині XIII – 19; у ХIII ст. (без точної дати) – 83; у другій половині XIII – 34; в кінці XIII – на початку XIV – 35. Всі вони були написані на пергаменті. Записи на книгах свідчать, що книги переписувалися писарями владичеських кафедр, митрополичої канцелярії, причетниками церков. Центрами книжкової культури були Галич при Левові Даниловичі і його синові Юрії, Холм, Перемишль, Полоцьк, Волинь. При дворі князя Володимира Васильковича – книжника і філософа – існувала величезна майстерня для створення книг. Серед його дарів різним церквам у Володимирі, Бересті, Бельську, Кам'янці, Луцьку, Перемишлі, Чернігові, літописець описує 36