Історія української культури

Іван Якович Франко – геній української нації, великий майстер українського слова, творчість якого становить цілу епоху в розвитку національної культури кінця XIX – початку XX ст. Поема «Мойсей» – кращий зразок жанру філософської поеми, вияву його філофських думок. Для неї характерна високохудожня майстерність, ліризм, динамічність образів. У поемах «Мойсей» та «Іван Вишенський» митець розв’язує проблему взаємин особи і колективу, народу і вождя, він стверджує, що лише служіння трудовому народові може принести щастя людині. За свою суспільно-політичну діяльність, пропаганду соціалістичних ідей, заклики до повстання українського народу проти поневолення, Франко неодноразово піддавався ув’язненню з боку австрійських властей. Філософські погляди Франка зазнали значного впливу марксистських ідей. Мислитель був переконаний, що життя, об’єктивна дійсність є визначальним у відношенні до свідомості, що свідомість – результат поступового і складного розвитку матерії, що природа створила людину з її високою організацією, а не якась істота – природу, як про це твердять філософи-ідеалісти. Методом художньої літератури Франко вважав «науковий реалізм», який полягає в тому, що література не лише нагромаджує і описує факти щоденно життя, а й аналізує їх, робить з них певні висновки, вказує на хиби суспільного ладу. Обстоюючи нові принципи народності літератури, І. Франко головним героєм своїх творів обрав народ, як найактивнішу головну силу суспільного розвитку. Етичні погляди І. Франка втілили особливості суспільно-історичних, релігійних та філософських підвалин епохи, які сформували нове бачення людини. Ворог будь-якого насильства, деспотизму, він аналізував усі суспільні явища і процеси, теорії через призму їх ставлення до людини, її потреб та інтересів. У цьому питанні І. Франко, як мислитель, ішов у руслі гуманістичного, людинознавчого, екзистенційного характеру української філософської думки, для якої людина та її щастя найвищі цінності. 

Переміщення центру національно-культурного руху в Галичину у другій половині ХІХ ст. Український П'ємонт – метафора, часто вживана щодо Галичини і її столиці Львова. Одним із перших, хто назвав Галичину Українським П'ємонтом був український історик Михайло Грушевський. 1906 року в статті, яка так і називалася – «Український П'ємонт». Незабаром після скасування Емського указу 1905 року й скорого повороту до авторитарного режиму в Російській імперії, Грушевський оприлюднив у тижневику Украинскій Вестник статтю під заголовком “Украинскій Піемонтъ”. Стосовно Галичини XIX ст. в метафорі П’ємонта немає багатьох суттєвих для першовзору смислових рис. Це, однак, аж ніяк не заважало ані полякам, ані українцям з великим задоволенням вживати її й говорити про Галилину як польський і одночасно український П’ємонт. У 1960-1970-х рр. Галичина була центром діяльності українських дисидентів, яка наприкінці 1980-х рр. переросла у хвилю широкого національно-демократичного руху. Саме тоді з'явився відомий вислів: «Галичина – це український П'ємонт». Молодечі організації «Луг», «Сокіл», «Пласт» не дали загинути національній ідеї і готували молодь до нових визвольних змагань. Товариство «Просвіта» ширило в селах мережу читалень. Молоді націоналісти плекали надію, що сама на Галичині відновиться Українська незалежна держава. Все це було пов'язано із суспільно-політичною пам'ятю, яка зберігала національну ідею, яка виникла тут майже 100 років тому, ідею провідної ролі західноукраїнських земель, власне Східної Галичини в українському національному відродженні. Галицький П'ємонт – це та частина великої української землі, де могли витворюватися вартості всенаціонального значення тоді, коли інші землі тієї змоги не мали. 

Друга половина XIX – початок XX ст. – один з яскравих періодів розвитку образотворчого мистецтва України, адже саме в ці роки відбулося становлення критичного реалізму та зародження найновіших мистецьких течій. Художники прагнули осягнути людину незалежно від соціального становища, але в усій її психологічній глибині та неповторній індивідуальності. У середині 50-х років, після розгрому Кирило -Мефодієвського товариства розвиток живопису в Україні на деякий час завмирає, а образотворче мистецтво обмежується виконанням офіційних замовлень і портретів. У ці роки все, що заслуговує на увагу, було створено не у великих культурних центрах, а в українських селах, де збирали матеріал для своїх творів вірні послідовники Кобзаря – Л. Жемчужников, І. Соколов, К. Трутовський. З середини XIX ст. в Україні поступово формуються центри розвитку живопису – Київ, Харків, Одеса. Активізація художнього життя безпосередньо пов'язана з діяльністю Товариства пересувних виставок. Ряди передвижників постійно поповнювалися українськими майстрами живопису, графіки, скульптури. У другій половині XIX cm. відбувається процес формування української національної школи пейзажного живопису (В. Орловський, І. Похитонов, С. Васильківський та ін.). Театр. У другій половині XIX ст. подальший розвиток українського театру потребував остаточного відокремлення від російського і польського, формування власного самобутнього репертуару. Короткочасна лібералізація суспільно-політичного життя в Україні на