Кальмарська унія як союз Данії, Норвегії та Швеції

 

Історичні передумови укладення унії

Кальмарська унія як союз Данії, Норвегії та Швеції

Передумови включення Ісландії та Фінляндії до унії та їх доля в ній

Використана література

 

 

Характерною особливістю скандинавського феодалізму, яка відрізняла її від феодалізму інших західноєвропейських країн, був уповільнений його розвиток. Кріпосне право вже зникло в Італії, Франції й Англії, а в Данії воно тільки оформлялося. Коли в Італії й у Німеччині цехова організація ремесел ставала вже перешкодою капіталізму, то у Швеції вона тільки з'явилася. Церква на скандинавській півночі боролася з дохристиянськими культами в той час, коли в інших країнах Західної Європи їй уже приходилося вести боротьбу з бюргерською єрессю.

Ріст продуктивних сил також відрізнявся значною сповільненістю. Ще в XIII столітті навіть у найбільш розвиненій і густонаселеній Данії трипілля сполучалося з двопіллям, а зі злаків переважали жито і ячмінь. У горах було ще звичайним явищем мотижне землеробство.

Величезну роль у господарському житті Данії, Швеції, а особливо Норвегії й Ісландії, продовжувало відіграти екстенсивне пасовищне скотарство, особливо гірське і лісове. Процвітав рибальський, а на океанському узбережжі і китобійний промисли. Мореплавство забезпечувало, насамперед Норвегії і Данії, постійний зв'язок з континентом. Багаті гірські розробки заліза і міді давали скандинавським країнам метал для виробництва знарядь праці, а згодом і для експорту.

Середньовічна Скандинавія, крім окремих районів Данії, майже не знала великих феодальних маєтків. Зручних для хліборобства земель на півночі було дуже мало. Потреба скандинавської знаті в панщині була невеликою, і ця обставина робила зайвої кріпосну залежність селянства.

Специфічним скандинавським явищем був працівник, наділений клаптиком землі або садибою (хусмен). Справжніми ж власниками землі були королі і церква. Скандинавії була притаманна своєрідна форма позаекономічного примусу – примус малоземельних і незаможних сільських жителів до праці за наймом у міцних хазяїнів.

Більш швидко процес феодалізації проходив у Данії. До XIV століття основну масу селян складали вже особисто незалежні власники. А в XV столітті аграрний лад місцями мало відрізнялося від північногерманського.

У Швеції процес цей йшов набагато повільніше. У найстаршому законі цієї країни – «Вест’єтській правді» початку XIII століття немає навіть спеціальних шведських термінів для позначення феодалів, які виявлялися в такий спосіб ніби прихованими у формально рівноправній масі вільних власників – бондів. Дуже довго у Швеції зберігалося рабство. Власники чужої землі складали навіть у XV столітті меншість селян.

Причина цього відставання Швеції від своїх скандинавських сусідів полягала, швидше за все, у тому, що вона знаходилася в ізоляції як від Західної Європи, оскільки південна частина Скандинавського півострова в середні століття була датською, так і від Східної, оскільки торгові шляхи прийшли у занепад.

Трохи іншим шляхом йшов розвиток Норвегії. Ряди селян-власників зникали тут швидше, велика частина землі в країні зосереджувалася в руках короля, світської й особливо духовної знаті. У той же час Норвегія, як і Ісландія, мала основні риси, які визначили відсутність у Скандинавії ознак феодалізму, які були властиві таким країнам Західної Європи, як Франція, Англія та інші. Причиною тому були система хуторів, віддалених і ізольованих один від одного, і важлива роль в економічному житті морського промислу і гірського скотарства.

Процес феодалізації, який розпочався в Норвегії раніше, ніж у Швеції, ніби зупинився на своїй первинній стадії. Хоча селян-власників було менше, ніж у Швеції, їх права були ще ближчими до повної власності, ніж права шведських селян. Точно так само великі землевласники-феодали визначилися в Норвегії раніше, але виявилися більш малочисленними і слабкішими від шведських.

Скандинавські країни не знали або майже не знали феодальної роздробленості. Власники королівських бенефіціїв, як правило, не ставали спадкоємними власниками подарованих земель і не одержували над населенням цих земель настільки широких прав (наприклад, судових), як німецькі або французькі феодали. «Варварські» королівства епохи вікінгів безпосередньо розвивалися тут у централізовані ранньофеодальні монархії, які остаточно склалися в Данії до середини XII століття при королях Вальдемарі I і Вальдемарі II, у Норвегії – у середині XIII століття при нащадках Сверрі, а у Швеції – наприкінці XIII століття при синах ярла Біргера – Фолькунгах.

На рубежі ХІІІ-XIV століть після напруженої боротьби між королями і знаттю феодали Скандинавських країн задовольнились обмеженням королівської влади за допомогою з'їздів знаті і постійної державної ради. Датський король був зобов'язаний давати при вступі на престол особливе зобов'язання дотримувати усі вільності дворянства. Зобов'язання це фіксувалося у так званій капітуляції. Державна рада – ріксрод – стала найважливішим урядовим закладом у Скандинавських країнах, який нерідко вирішував питання про обрання короля, розподіл земельних наділів і напрямки зовнішньої політики.

Сильна і підтримувана знаттю центральна влада дозволила скандинавським державам відновити свою зовнішньополітичну експансію. У другій половині XII століття датські королі вогнем і мечем підкорили поморських слов'ян, а на початку XIII століття – частина Естонії і німецьких міст у районі Нижньої Ельби. Проте майже всі ці завоювання були незабаром втрачені датчанами.

Королі Швеції вже із середини XII століття прагнули захопити Фінляндію, але перший вирішальний крок до її завоювання був зроблений лише сто років потому ярлом Біргером. Спроба