Класифікація основних вмінь із шкільних курсів історії

Методика (грецьк.) – це спосіб пізнання, а відповідно метод – спосіб досягнення якої-небудь мети, вирішення конкретного завдання. Методика викладання історії – це педагогічна наука про завдання, зміст і методи навчання історії. Вона розглядає і вивчає питання про те, як треба вивчати історію. Предметом методики є педагогічний процес навчання – викладання вчителем і вивчення учнями історії. Методика предмета відповідає на питання: Навіщо вчити? Чому вчити? Як учити?

Основні фактори навчання пов'язані з відповідями на ці питання:

1. Цілі навчання історії змінювалися на всіх етапах розвитку держави. (оволодіння знаннями, розвиток здібностей, формування ціннісних орієнтирів. Розвиток інтересу, виховання людини, знайомство з життям суспільства, формування людини, інтеграція особистості, застосування історичних знань.)

2. Зміст навчання історії в школі змінювався з розвитком науки. Зміст історії в школі оформляється в держстандартах, програмах, підручниках і засвоюється в процесі класних, позакласних і позашкільних занять.

3. Методи (способи діяльності) словесні, друкавоно-рукописні, наочні, практичні. З методами пов'язані:

форми навчання (загалькласна, групова, індивідуальна) ;

типи уроків (повторювально-узагальнюючий, семінар, урок-екскурсія) ;

засоби навчальної роботи (підручники, карти, картини, діапозитиви, робочі зошити) ;

методи перевірки знаь і умінь (опитування, контрольні, іспити тощо)

4. Пізнавальні можливості учнів пов'язані з їх віком і рівнем історичних знань й умінь. У процесі навчання розвиваються вміння розуміти, засвоювати і застосовувати набуті знання.

5. Результати навчання пов'язані з реалізацією поставлених цілей, відбивають досягнутий рівень знань й умінь, в умінні доводити й обґрунтовувати, виділяти істотне, відслідковувати зв'язки, вирішувати проблеми. Якість навчання відслідковують за допомогою тестів, а також шляхом оцінки уміння приготувати доповідь, реферат.

Методика навчання тісно пов'язана з історією, метою методики є: відібрати основні дані історичної науки, обробивши їх дидактично, включити в шкільний курс. Пізнавальні можливості учнів оцінюються психологією. Методика ж є галуззю педагогіки, яка визначає методи навчання, цілі виховання, методи наукового дослідження.

Для формування системних знань, розуміння s засвоєння світоглядних ідей необхідне встановлення міжпредметних зв'язків. Використання внутрішньокурсових і міжпредметних зв'язків у навчальному процесі забезпечує єдність курсу загальної історії, засвоєння найважливіших понять й ідей. Міжпредметні зв'язки повинні встановлюватися на загальних для даних предметів фактах, поняттях й ідеях, на формуванні вмінь і навичок навчальної праці.

Історія розглядає всі сторони життя людського суспільства на різних етапах його розвитку. Тому в переліку предметів, з якими пов'язані теми курсу історії, ми зустрічаємо не тільки гуманітарні предмети, але й предмети природно-математичного циклу.

Серед основних вмінь, які пропонуються учням, слід виділити найпростіші. Це виконання малюнків на дошці й у зошиті, складання таблиць тощо. Факти історії вчать і виховують, але щоб це відбувалося адекватно, необхідно забезпечити живе, образне явлення про них у дітей. Учень повинен ніби бачити подію, людей, знаряддя праці, твору мистецтва тієї або іншої епохи.

Найбільш важливою й важкою проблемою міжпредметних зв'язків є методика розкриття загальних для ряду предметів понять і ідей світоглядного плану. Важливість її полягає у тому, що без реалізації внутрікурсових і міжпредметних зв'язків не можна сформувати цілісного матеріалістичного світогляду. А для цього вчитель повинен мати не тільки знання свого предмета, але й широку загальну культуру, знання основних положень інших шкільних предметів, з якими встановлюються зв'язки.

Напрямки зв'язків визначаються не тільки сутністю змісту, але й черговістю ознайомлення з даним поняттям або його ознакою в системі того або іншого предмета, а тому прийнято підрозділяти внутрікурсові і міжпредметні зв'язку на ретроспективні, співпадаючі та перспективні.

Опора на внутрікурсові і міжпредметні зв'язку відкриває можливості для широких узагальнень. Вони враховуються і здійснюються для формування вмінь і навичок, які є досить важливими для розвитку учнів – протягом навчального року той самий учень не тільки одержує певну суму знань по змісту різних предметів, але й у ході їх вивчення виробляє вміння навчальної праці. Перелік предметних вмінь обов’язково подається у всіх програмах.

У методичній літературі перераховані основні прийоми реалізації міжпредметних зв'язків, які формують окремі вміння учнів:

нагадування вчителем раніше вивчених фактів, понять й ідей;

постановка питань і завдань;

складання узагальнюючих таблиць;

підготовка повідомлень і доповідей на основі джерел, які відносяться до інших предметів.

Прийом встановлення зв'язків самостійно або під керівництвом учителя робить розвиваючу дію, служить показником розвитку пам'яті й рівня сформованості вміння узагальнювати знання, логічно мислити, вибудовувати систему знань. Тому постановка як репродуктивних, так і проблемних питань і завдань, які вимагають пригадування та синтезування знань або застосування вмінь із різних предметів у новій ситуації на уроці історії, є найважливішим методичним прийомом реалізації головних цілей міжпредметних зв'язків.

Істотну допомогу для реалізації зв'язків чинять дидактичні засоби, які допомагають швидко відновити раніше отримані знання і уміння, необхідні для вирішення проблемного питання або виконання завдання, яке вимагає застосування знань із інших предметів. Такими засобами є тексти підручників і документів, наочне приладдя з інших предметів, фрагменти з навчальних кінофільмів, текстові й цифрові таблиці, пам'ятки, різні записи в зошиті.

Загальна класифікація вмінь зі шкільного курсу історії включає:

Учбово-організаційні – планування діяльності, організація виконання завдань, самооцінка, режим дня.

Мовні (письмові та усні) – уміння відповідати на питання, переказувати текст, складно викладати, рецензувати.

Учбово – інформаційні – із книгою, підручником, хрестоматією, довідниками, бібліографією, каталогом.

Учбово-інтелектуальні – мотивація діяльності, логічне осмислення і виклад інформації, вирішення завдань, сприйняття й відтворення, самоконтроль.

 

Основні вміння школярів при навчанні історії засновані на знанні історичного матеріалу і поділяються на:

Фактичний матеріалВідтворення історичних образів

Джерела історичних знаньАналіз джерел

Теоретичний матеріалОсмислення теоретичного матеріалу

Графічний матеріалКартографічні вміння

Оцінка історичних явищОцінні вміння

Тимчасова локалізаціяХронологічні вміння

 

Методика формування вмінь з курсу історії включає у себе:

1. Формування орієнтовної основи вміння.

2. Первинне застосування операцій учнями при самостійному виконанні завдань.

3. Тренувальні завдання.

4. Застосування вміння за методом все більш віддаленої абстракції.

Розрізняють наступні шляхи формування вмінь зі шкільного курсу історії:

1. Через пізнавальні завдання – навчальні умови, які вимагають активізації пізнавальних процесів. Сюди відносять:

образне завдання;

логічне завдання;

оцінне завдання.

2. Через творчі завдання – умови, які спонукують учня до творчої діяльності. Сюди відносять:

завдання-прогноз;

завданн-протиріччя

завдання-альтернатива;

завдання на пошук відсутніх даних;

завдання-міркування або фантазія.

3. Через вправи:

розгадування кросвордів;

оперирування термінами;

лінгвістичні завдання;

хронологічні завдання;

оперирування цифрами;

заповнення контурної карти.

Серед прийомів і вмінь у навчальній діяльності розрізняють:

відтворюючу діяльність (відомий історичний матеріал) ;

перетворюючу діяльність (новий історичний матеріал) ;

творчу діяльність (новий історичний матеріал, нові способи діяльності, ступінь оволодіння прийомами навчальної діяльності).

Перевірка знань і умінь – це організована вчителем діяльність учнів з оперирування матеріалом, який вивчався на уроці і при виконанні домашнього завдання. Основна її мета – виявлення якісного рівня засвоєння учнями матеріалів та закріплення вмінь зі шкільного курсу історії.

Перевірка може бути усною, письмовою і письмово-графічною. Опитування проводиться на початку уроку, важливо, щоб перевірка носила тематичний характер, наприклад щодо розвитку уявлення про визначену проблему. До основного питання ставляться додаткові, питання, його формулювання повинне бути простим і точним, зрозумілим дітям. В опитування входять невеликі письмові або письмово-графічні завдання:

скласти календар найважливіших подій;

продумати питання до тексту параграфа;

виписати терміни і їх значення;

порівняти поняття з визначеннями;

скласти план;

замалювати знаряддя праці, зброю;

заповнити таблицю;

показати маршрут руху по карті і т. д.

Такі завдання проводять у середніх класах. У старших класах їх можна ускладнити. Тут учні розробляють логічну тему, будують складний план, дають визначення понять, у тому числі своє власне, становлять характеристику партій, рухів, політичних діячів, заповнюють різні види таблиць.

Іноді опитування доцільно провести не на початку уроку, а в середині, або в ході заключної бесіди по вивченню нового матеріалу. Добре, якщо опитування на початку уроку плавно переростає в нову тему, якщо такого зв'язку немає, то перевірку знань по останній темі взагалі краще не проводити.

Основними методичними правилами проведення перевірки є:

відбір матеріалу виходячи із запланованої мети;

розмаїтість видів і форм перевірки;

співвідношення питань і завдань на всіх рівнях пізнавальної самостійності;

повнота змісту питань;

принцип тематичного зв'язку;

результативність (кількість оцінок та їх якість, активність класу під час перевірки, резензування, додаткові питання, зошити) ;

підведення підсумків.

Виставляння оцінок відбувається по традиційній бальній системі або зараховано-не зараховано. Однак сьогодні з'явилася нова система відстеження всього комплексу освіченості учня. Це система педагогічного моніторингу, головним у якій є рейтинг. Він складається за всім курсом, по кожному класу й учневі і може передбачати 10 або 100-бальну шкалу.

 

 

Савельева И. М. Методика преподавания истории. – М., 1997.

Алексеевец В. В. Школьный курс истории: пос. для учителей. – СПб: АЕАС, 2000.

Черевецький В. П. Методика викладання історії України в середніх і старших класах // Український історичний журнал. – 2000. – № 4.

Колодій А. Г. Оцінка знань та вмінь учнів у процесі вивчення історії: методологічний підхід // Педагогіка, 2002. – №№5-6.