Колективізація на західноукраїнських землях

Крім депортації каральні органи і міліція влаштовували побиття, а іноді і вбивства селян, які не хотіли писати заяви на вступ до колгоспу. Український історик з діаспори М. Поліковський писав: “Працівники міліції допускали численні грубі порушення радянської законності – незаконні обшуки, арешти, затримання, незаконне застосування зброї, побої громадян, вилучення майна і т. д. ”. Ці заходи наскільки погіршили ставлення селян до радянської влади, що ОУН та УПА, як противники НКВС та НКДБ, змогли протриматися майже до середини 50-х рр., коли було остаточно завершено колективізацію.

В. Замлинський, та низка інших радянських істориків заявляли про те, що учасники ОУН-УПА є “бандитами”, “ворогами радянської влади”, які “залякують колгоспників”, “саботують створення нових колгоспів”. Вони також твердили про “нелюдську жорстокість бандерівців” і т. д. Всі ці твердження потрібно переглянути, можливо й справді в них є доля істини, однак не слід забувати, що жорстокість в 1944-1950 рр. не мала меж і була притаманна обом ворогуючим сторонам. Ще залишається відкритим питання – “Хто був жорстокіший? ”. Можливо, що радянська влада в цьому випередила навіть гітлерівський режим, адже зараз відомі численні факти вбивств, пограбувань та інших злочинів, які раніше приписувалися українським націоналістам, але насправді були вчинені відділами НКВС і т. зв. “спецбоївками” для звинувачення у злочинних діях членів ОУН та УПА. Звичайно не можна забувати про випадки, коли селяни під тиском радянської влади були змушені вступати до колгоспів, за що й були покарані бандерівцями. Всі ці складні моменти з історії західноукраїнських земель ще треба детально і критично вивчати.

 

 

Протягом 1944-1948 рр. були знищені більшість загонів ОУН-УПА, значно зріс тиск каральних органів на селян-одноосібників. Останніх, водночас, радянська влада обклала непосильними податками. Всі ці заходи не лише сприяли масовій колективізації, але й були її головними рушіями. В цілому, вже в кінці 1948 р. більше половини селян Західної України, під тиском дій радянської влади змушена була вступити до колгоспів. По областях було колективізовано від 17% (Станіславська область) до 81% (Чернівецька область) орної землі. В січні 1949 р. керівники облвиконкомів, райкомів КП (б) У західних областей УРСР почали масово звітувати про те, що “…в 1948 р. відбувся корінний поворот трудівників селян області на колгоспний шлях…”. Проте більшість цих повідомлень, були свідомою дезінформацією, викликаною бажанням видати бажане за дійсне. До завершення колективізації було ще дуже далеко, але обласні керманичі прагнули переконати керівництво республіки в тому, що вони не даремно займають високі посади. В цілому ж ситуація з колективізацією була значно гіршою. Так, у звіті ЦК КП (б) У на XVI з’їзді КП (б) У від 25 січня 1949 р. зазначалося: “Селяни твердо стали на шлях колективізації. На 1 січня 1949 р. до колгоспів вступило селянських господарств: по Ізмаїльській області – 91%, Волинській – 80%, Дрогобицькій – 79%, Чернівецькій – 81%, Закарпатській – 46%, Тернопільській – 34%, Львівській – 34%, Ровенській – 25%, Станіславській – 17% ” . Як бачимо з усіх недавно приєднаних територій лише половинка “твердо стала на шлях колективізації”. Слід зазначити, що в Закарпатті в цей час процеси колективізації дещо загальмувалися, що пояснювалося проблемою нестачі радянських кадрів.

Темпи колективізації явно не задовольняли керівництво республіки. Було зроблено висновки на місцях. Так, на 1949-1950 рр. припадає друга за величиною хвиля репресій, коли у віддалені райони СРСР було депортовано 32, 7% всіх вивезених із західних областей за 1944 – 1952 рр. В цілому ж за даними І. Винничека було виселено із західних областей УРСР “куркулів та членів їх родин”, “бандпособників” і т. д. 203 662 особи .

Проте ці цифри далеко не остаточні. Так, на думку О. Субтельного було депортовано лише за 1946-1949 рр. “…біля 500 тис. західних українців…”. На наш погляд, справедливими є слова І. Волкова: “Виселення тисяч селян у віддалені райони країни були останньою репресивною акцією, злочином сталінського керівництва щодо села…”. В цей же час селянам-одноосібникам заборонили продавати власну продукцію на ринках і базарах, а “…державні закупівельні ціни в 10 і більше разів нижчі від реальних…”. На найвищому рівні республіки було вирішено, що “…треба здійснити такі заходи: 1) завершити процес усуспільнення земельного фонду, забезпечити повне використання наявних резервів, шляхом передачі колгоспам і радгоспам… всієї орної землі та ін. угідь, які є в держземфонді; 2) враховуючи сприятливі умови для розширення радгоспного будівництва в західних областях (вільні землі, резерви робочої сили), вивчити питання про можливість організації в західних область нових радгоспів, переважно Міністерства харчової промисловості…”.

Перший пункт цього документу, як бачимо, давав дозвіл на те, щоб поміщицькі землі, окремі з яких були роздані селянам чи були оголошені державними, були передані колгоспам. Тобто, держава відбирала у селян свій же подарунок. Що до другого пункту, то виникає питання: “В якій державі, що оголошує себе захисником народу є водночас вільні землі (при відомому галицькому малоземеллі,