Комунікативна структура поетичного тексту (семантичний та прагматичний аспекти)

Цей тип адресанта стає основою для породження інших моделей поетичного суб'єкта. Так, на другому рівні класифікації перебувають типи адресантів, утворені шляхом редукції одного з компонентів вихідної моделі. Ці поетичні адресанти співвідносяться з різними варіантами монологічних висловлювань (автореферентні висловлювання, спрямовані на невизначеного адресата: На кажется-надтреснутом канате Я – маленький плясун. Я – тень от чьей-то тени. Я – лунатик Двух темных лун (Цвєтаєва) ; безадресатні внутрішні мовленнєві дії: Февраль. Достать чернил и плакать! Писать о феврале навзрыд (Пастернак)), а також з «ми-повідомленнями», в яких сполучаються позиції обох авторських «Я»: Исчадья мастерских, мы трезвости не терпим (Пастернак). 

В цілому на другому рівні класифікації представлені способи поєднання «Я1» і «Я2» в загальному комунікативному контексті. Суб'єктні ж моделі третього рівня класифікації репрезентують різні ступені взаємовіддалення образів автора. Відповідно в подібних поетичних повідомленнях імітуються направлені комунікативні дії. Це викликає трансформацію однієї з складових вихідного образу адресанта: «Я» перетворюється на «Ти», яке відповідає позиції внутрішнього адресата. Подібна комунікативна двоїстіть поетичних повідомлень, співвіднесених з цією субєктною моделлю, втілюється у двох різновидах «я-ти-висловлювань». Перший з них тяжіє до реалізації первинної автокомунікативної ситуації: комунікативна рамка «Я-Ти» виступає як варіант моделі «Я-Я», в якій актуалізовано діалогічну семантику шляхом транспозиції «яти». Найбільш виразно умовність номінації ти виявляється в текстах, що моделюють ситуацію поетичної рефлексії. У такий спосіб створюється суб'єктна модель «Я-Ти», в якій обидва компоненти співвідносяться з однією і тією ж особою: Когда до тончайшей мелочи Весь день пред тобой на весу, Лишь знойное щелканье белочье Не молкнет в смолистом лесу (Пастернак). 

Другий різновид «я-ти-висловлювань» відтворює адресовану комунікацію. Позицію «Я» в такому висловлюванні обіймає субєкт зовнішнього мовлення, який звертається до свого «внутрішнього голосу». Якщо при зверненні субєкта внутрішнього мовлення до зовнішнього субєкта для позначення адресата досить було використати ти (з огляду на автокомунікативний характер повідомлення), то в даному випадку зовнішній субєкт структурує своє повідомлення відповідно до норм зовнішнього мовлення. Це зумовлює необхідність не лише звернутися до адресата, а й охарактеризувати його – щоб передати свій внутрішній стан: Легкомыслие! – Милый грех, Милый спутник и враг мой милый! (Цвєтаєва) ; Томись, музыкант встревоженный, Люби, вспоминай и плачь (Мандельштам). 

Для характеристики двох наступних типів адресантів важливим є розуміння поетичної комунікації як сфери абсолютного домінування точки зору відправника. Тобто поетичне повідомлення не обов'язково передбачає лише пряме мовлення від імені ліричного «Я»: авторська свідомість в поезії може бути виражена в найрізноманітніших формах, зокрема знаходити своє втілення в метонімічній домінанті та в експансії в суб'єктну модель 3-ї особи. Таким чином, четвертий рівень класифікації складають непрямі, метонімічні образи поетичних адресантів. Тут представлено повідомлення, в яких а) суб'єкт мовлення опиняється на позиції об'єкта (персонажа) мовлення і відповідно позначається як «Він». Текстовий образ «Я-Він» моделює ситуацію, в якій один з комунікантів стає обєктом рефлексивної діяльності іншого комуніканта. Зокрема, ця модель відтворює ситуацію самооцінки: Любимая, – жуть! Когда любит поэт, Влюбляется бог неприкаянный (Пастернак) ; Таковы известьица К Вам – с Руси соломенной! Хороша словесница: Две руки заломлены! (Цвєтаєва) ; б) відсутність адресанта компенсується зображенням його суб'єктивної точки зору, яка містить інформацію про його положення в просторі та спосіб сприйняття ним світу. Функцію «знаків присутності» адресанта можуть виконувати метафори (К Богу идут облака; Лентой холмы огибая, Тихая и голубая Плещет Ока (Цвєтаєва) ; Люблю разъезды скворчащих трамваев, И астраханскую икру асфальта, Накрытую соломенной рогожей (Мандельштам)) або синекдохи (Ходят боты, ходят серые У Гостиного двора (Мандельштам) ; Но тишь. И листок не шелохнётся. Ни признака зги, кроме жутких Глотков и плесканья в шлепанцах И вздохов и слёз в промежутке (Пастернак)). 

Таким чином, з точки зору суб'єкта поетична комунікація включає в себе різні моделі внутрішнього мовлення, адресовані висловлювання та повідомлення з прихованим адресантом. 

У другому розділі («Адресат в структурі поетичного висловлювання») розглядається, як автокомунікативність – що є релевантною властивістю поетичного дискурсу – виявляється в різних способах вираження параметра «адресат». 

У першому підрозділі міститься загальна характеристика поетичного адресата. Поетична адресованість позначена такими рисами: 

- експліцитність/імпліцитність поетичного адресата. Комунікативна позиція суб'єкта ПТ є двоїстою. З одного боку, це позиція носія внутрішнього мовлення, спрямованого на автокомунікативних адресатів; з іншого боку, це установка на створення складноорганізованого писемного тексту, орієнтованого на можливого (модельного) адресата. Така взаємодія «мовлення для себе» та «мовлення для інших» і породжує поліадресованість поетичного висловлювання, його спрямованість і на названого співрозмовника, і на уявного; 

- неоднозначність внутрішнього адресата (текстового адресата-персонажа), функцію якого може виконувати сам адресант, будь-яка інша особа, не-особа; 

- коливання між двома комунікативними статусами «ти». По-перше, «ти» позначає адресата внутрішнього діалогу з конкретною особою (або не-особою) і, таким чином, вказує на адресований характер мовлення; по-друге, «ти» виступає як об'єкт висловлювання, як елемент предикативного контексту. Цим зумовлений динамічний, суперечливий статус «ти-звернень» – поєднання в них функцій адресації, апеляції (як відображення автокомунікативності поезії) та характеризації (як властивості адресованого мовлення). Відтак поетичне «ти» коливається між позиціями