Конституційна правосуб’єктність верховного суду україни: поняття та зміст The constitutional legal subjectivity of the supreme court of ukraine: concept and essence

На думку В. Кравченка, а також М. Баймурато- ва та А. Батанова конституційна правосуб’єктність складається з двох елементів: правоздатності та дієздатності. В. Кравченко підкреслює, що правоздатність – це обумовлена конституційно-правовою нормою здатність суб’єкта конституційно-правового відношення мати суб’єктивні права та юридичні обов’язки, а дієздатність – це обумовлена конституційно-правовою нормою здатність суб’єкта конституційно-правового відношення своїми діями набувати і здійснювати суб’єктивні права та юридичні обов’язки [6, с. 21; 7, с. 21].

В. Федоренко розглядає конституційну правосуб’єктність як правоздатність і дієздатність, що визначається нормами конституційного права, наголошуючи при цьому, що конституційна правоздатність виражається у системі конституційних прав і обов’язків учасників конституційно-правових відносин, а конституційна дієздатність полягає у їх потенційній спроможності реалізувати ці права і обов’язки [8, с. 28].

У свою чергу, Ю. Данилюк стверджує, що правосуб’єктність учасників будь-яких правовідносин має виключно галузевий характер. Вона реалізується лише в межах певного виду правовідносин. Таким чином конституційна правосуб’єктність як властивість суб’єктів конституційних правовідносин може бути реалізована виключно в правовідносинах даного виду [9, с. 28-29]. Хоча на наше переконання така думка є дещо суперечливою, оскільки в конституційному праві досить частими є випадки, коли суб’єкти конституційних правовідносин можуть бути одночасно суб’єктами інших видів правовідносин, а отже одночасно володіти різними видами галузевої правосуб’єктності.

Зважаючи на вищезазначені підходи до конституційної правосуб’єктності, на нашу думку слушною є позиція В. Кравчука, який під конституційною правосуб’єктністю розуміє здатність фізичних та юридичних осіб у встановленому порядку бути суб’єктами конституційного права, тобто носіями суб’єктивних конституційних прав та юридичних обов’язків [10, с. 73].

Варто зазначити, що у чинній редакції Конституції України законодавець, визначаючи конституційно-правовий статус ВСУ, обмежився лише положенням частини другої статті 125, відповідно до якої, найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України [11]. Чинний Закон України «Про судоустрій і статус суддів» фактично дублює дане положення Основного Закону, закріплюючи у частині другій статті 38 наступне: «Верховний Суд України: 1) переглядає справи з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах у порядку, передбаченому процесуальним законом; 2) переглядає справи у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом; 3) надає висновок про наявність чи відсутність у діяннях, в яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; вносить за зверненням Верховної Ради України письмове подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я; 4) звертається до Конституційного Суду України щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення

Конституції та законів України; 5) здійснює інші повноваження відповідно до закону [12].

Як справедливо стверджують автори науково- практичного коментаря до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» найвищість означає, по- перше, що ВСУ очолює судову систему України; по-друге, що він є останньою судовою інстанцією у вітчизняній системі судів загальної юрисдикції, рішення його не підлягають перегляду; по-третє, що він має такі повноваження, які не співпадають за змістом та обсягом з повноваженнями вищих спеціалізованих судів, що очолюють підсистеми спеціалізованої юрисдикції [13, с. 159].

Відтворюючи конституційні засади правосуддя, Закон конкретизував положення Конституції та визначив повноваження ВСУ, які не є вичерпними. ВСУ може здійснювати й інші повноваження, передбачені Законом.

На нашу думку конституційна правосуб’єктність ВСУ повинна бути чітко визначена в Конституції України і конкретизована в чинному законодавстві через його повноваження. Кожен судовий орган, в першу чергу ВСУ, наділяється характерною тільки йому юрисдикцією і комплексом повноважень. Наявність конституційної правосуб’єктності у ВСУ є очевидною, оскільки він є спеціально уповноваженим органом держави, що застосовує норми Конституції України, а також визначає, як іншим судам загальної юрисдикції слід керуватися конституційними настановами під час здійснення правосуддя, виходячи з його конституційно-правового статусу.

Висновки. З урахуванням наведеного, вбачається, що конституційна правосуб’єктність Верховного Суду України – це його здатність мати закріплені конституційно-правовими нормами повноваження (права та обов’язки), а також здатність реалізовувати їх шляхом правосуддя. Конституційна правосуб’єктність ВСУ є основним, базовим елементом конституційно-правового статусу ВСУ. Саме вона зумовлює можливість ВСУ бути учасником конституційних правовідносин та визначає обсяг його повноважень.