Культура Київської Русі

 

Як українські, так і російські історики розглядають Київську Русь як невід’ємну частину історії своїх народів. Тут часто закономірно виникає питання про те, хто має більше право вважати себе її спадкоємцями. Російські історики, особливо ті, котрі зазнали впливу юридичної школи XIX ст., доводять, що оскільки росіяни були єдиною східнослов’янською нацією, яка створила у новітні часи свою державу (апогей історичного процесу вони вбачають у розвитку державності), то зв’язок Московської держави із першою державою східних слов’ян був найбільш важливим і послідовним. Із цього випливає, що оскільки у новітню епоху українці й білоруси власних держав не мали, то між їхньою історією ніяких суттєвих зв’язків не існувало. Впливовий російський історик Михайло Погодін пішов іще далі, доводячи, що зв’язки Росії з Києвом не тільки спадкові, а й етнічні. За його теорією, після зруйнування монголо-татарами Києва у 1240 р. велика частина населення, що врятувалося, переселилася з півдня на північний схід – у серцевину сучасної Росії. І хоч цю теорію давно розвінчано, її продовжують пропагувати багато російських і неросійських істориків.

У XIX ст. із поглибленням національної свідомості українців зросло невдоволення тим, що росіяни монополізували «славу Києва». У 1906 р. найвагоміший аргумент проти традиційної схеми російської історії висунув славетний український історик Михайло Грушевський. Як послідовний демократ, Грушевський піддав сумніву правомірність вивчення історії як насамперед процесу творення держави. Для нього стрижнем історії був досвід, накопичений певною етнічною спільністю, котра населяє землі своїх предків. Він припускав (а це його припущення підтверджують ряд недавніх радянських досліджень з археології), що починаючи з племені антів VI ст. до XX ст. велику частину України займали народності, які у своїй основі належали до одного етнічного типу. Якщо населення й справді полишало Центральну Україну через наскоки монголо-татар (а на думку Грушевського, спустошення та міграції, спричинені ними, були менших масштабів), то з відновленням відносного спокою воно знову поверталося. За твердженням Грушевського, який аж ніяк не поділяв норманської теорії, українці є прямими нащадками полян – племені, яке відіграло провідну роль у розвитку Києва. Власне, тому саме цей їхній досвід і займає найважливіше місце в історії України.

Грушевський вважає, що приписувати Київській добі центральне місце в російському минулому – значило б не тільки применшувати унікальні поляно-українські здобутки, але й обтяжувати російську історію штучним, якщо не перебільшеним, додатком, що стояв би на заваді пошуків її справжнього коріння. Якщо ж все-таки вважати державу засобом збереження київської спадщини, доводить далі Грушевський, то куди більшу частину цієї спадщини зберегли Галицько-Волинське князівство, а пізніше Велике князівство Литовське з його сильними українськими та білоруськими елементами, ніж це могли зробити розташовані далеко на північному сході Ростовське, Суздальське, Володимирське, Тверське та Московське князівства. Яке ж тоді, на думку Грушевського, відношення російської історії до Київської доби?

Подібно до тоію як Галлія – колись провінція Риму, а нині сучасна Франція – запозичила з Риму багато елементів його суспільно-економічного устрою, законодавства та культури, щось подібне вчинила Москва стосовно Києва. Але Москва не була продовженням чи якимось другим етапом історичного процесу, започаткованого у Києві. При наявності рис, які Москва запозичила у Києва, її коріння, вважає Грушевський, виростало з географічних, політичних та етнічних умов, притаманних Північному Сходові.

У питанні про спадщину Київської держави радянські історики займали компромісну позицію. Вони доводили, що Київ створили всі три східнослов’янські народи – українці, росіяни та білоруси. Точніше, населення Київської Русі, так званий «давньоруський народ», було спільними предками всіх трьох націй. Радянські вчені постійно наголошували на одноманітності та однорідності культури, мови, звичаїв, господарства та політики «давньоруського народу». Це положення свідомо підкреслюється, щоб не лише запобігти зазіханням «буржуазно-націоналістичних істориків» того чи іншрго народу на більшу частину спадщини Київської Русі, а й унеможливити саму думку про наявність якихось регіональних відмінностей на величезних просторах Русі. Теорія етнічної та культурної одноманітності Київської Русі створює враження, що «давні русичі» – це немовби проекція у минуле однорідного «радянського народу», запланованого на майбутнє.

Теорія радянських істориків, що поступово витісняє погляди традиційної російської історіографії, грунтується на твердженні, що оскільки три східнослов’янські народи сформувалися лише після занепаду Києва, то суперечки навколо київської спадщини є безпідставними. Основною причиною розщеплення східних слов’ян на три окремих народи пропонується вважати монголо-татарську навалу та поглинення українців і білорусів польсько-литовською державою. Це досить несподіваний відступ від традиційного марксистського положення про величезну роль у процесі формування націй соціально-економічних чинників. Більше того, з такого підходу випливає, що якби не згадані зовнішні чинники, ніякої диференціації в «давньоруському народі» не відбулося б. Так чи інакше, суперечки щодо спадщини Київської держави зайвий раз свідчать про те, як тісно переплелися в історіографії Київської доби політичні, ідеологічні та наукові питання.

 

 

Як бачимо, говорячи про культуру Київської Русі, дуже важко обминути увагою всі інші аспекти суспільного життя – політичний устрій, суспільні процеси, господарські питання тощо. Це виявляється внаслідок того, що культура визначається як багатогранний суспільний процес і система, ща має риси, притаманні всім частинкам соціуму, на яких позначаються найменші зміни та особливості існування: рівень життя, освіти, науки та менталітету народу, нації.

Сукупність ось такої цілої низки факторів і утворює ту неповторну, непритаманну більше нікому особливість певної соціальної групи чи інституту, яку ми й називаємо культурою.

Власне, культурний процес, який відбувався у Київській Русі, вдзначався тією ж млявістю, порівняно з пізнішими етапами розвитку. яка була властива і господарству, економічному життю в цілому. Це, здебільшого, пояснюється тим, що надто великий вплив на культуру мала церква; примусове введення християнства на Русі призвело до масової творчої депресії митців, що, в свою чергу, відзначилося занепадом культури.

Деякий підйом спостерігався лише за правління Володимира Великого та Ярослава Мудрого, а справжній культурний процес розпочався лише з початку утворення Галицько-Волинського князівства, що відрізнялося своєю незалежністю та гордою відокремленістю, що сприяло розвитку самобутньої творчості у всіх галузях мистецького життя.

Серед найвизначніших культурних пам’яток, відомих широкому загалу, слід згадати «Руську правду» Ярослава, «Повчання» Володимира та літописи, зокрема, всесвітньовідомі «Повість временних літ» та «Слово о полку Ігоревім». Ці здобутки наших етнічних предків посіли своє належне місце у культурі всього світу як одні з найдавніших пам’яток систематизованої писемності.

Київська Русь, а зокрема, її культура, є невід’ємною частиною українського, слов’янського та, мабуть, і світового культурного процесу, являючись безцінним прикладом самобутньої організації більш, ніж десятка племінних союзів та племен, які зуміли подолати ворожнечу і виробили власну структуру суспільства і культури.

 

 

1. Субтельний О. Історія України. – К. : Вища школа. – 1996 р.

2. Грушевський М. Історія України-Руси. – Репринтне видання. – К. : Генеза. – 1992 р.

3. Історія Української РСР. – К. : АН УРСР: Наукова думка України. – 1967 р.

4. Історія України. Персоналії, в 3-х т. – К. : Наукова думка. – 1997 р.

5. Стецюк О. Київська Русь: славетні роки. – Львів: Каменяр. – 1994 р.