Культура як засіб взаємодії людини і природи

Екологічна ідеологія не замикається в рамках ідеології взаємодії людини з природним середовищем, а вбирає в себе всі основні проблеми людського існування. Не буде миру й злагоди в душі, якщо екологічні відношення не стануть людянішими у вищому розумінні слова, так само як не буде миру і злагоди між людиною та природою без ладу в суспільстві.

Екологічна ідеологія розглядає розвиток суспільства, яке пройшло дві стадії єдності та гармонії людини з природою і розриву між ними. Сьогодні перед людством стоїть нагальна потреба повернутися до гармонії людини з природою – створення екологічного суспільства. Ідеал, до якого закликає екологічна ідеологія, – сформоване на її принципах екологічне суспільство – не зможе реалізуватися автоматично. Та в будь-якому випадку майбутнє не може не включати екологічний вимір.

Тісний зв’язок між культурою та природою робить актуальним для гармонізації взаємовідношень людини та природи завдання синтезу екологічно позитивних тенденцій усіх типів культур, що сприяє гармонійному розвиткові світової культури. Останнє не означає, що різні сфери й типи культури об’єднаються в якесь аморфне ціле. Проблема полягає в скоординованому розвитку, який керується людським бажанням.

Широкий культурний синтез є необхідним, оскільки екологічно позитивне ставлення до природи властиве різним сферам і типам культури.

Так, у західній культурі, раціональне переважає над чуттєвим, у східній – навпаки. Необхідною (соціально і екологічно) є гармонія першого й другого в цілісному осягненні й створенні світу. Екологічний культурний синтез, як спосіб цілісної особистості пізнавати природу та свого взаємозв’язку з нею є водночас, важливим моментом саморозвитку людини й набуття соціальної гармонії. Екологічна культура у вузькому розумінні аналогічна практичному поверненню людини до єдності з природою і повинна бути формою теоретичного звороту з подоланням того раціонального мислення, яке, починаючи з виникнення мистецтва, через міфологію і філософію веде до самоусвідомлення. У створенні екологічної культури беруть участь і матеріальна, і духовна культура, на змінах якої зупинимося детальніше.

Усі сфери духовної культури, модифікуючись, можуть зробити внесок у створення екологічної культури. Історично першою сферою духовної культури була культура невидима – містика. Небезпека екологічної катастрофи, яка актуалізувалася у сучасній екологічній ситуації, сприяла відродженню містичних поглядів, які стежили за тим, щоб виявити людську слабкість перед силами природи. Проголошене сучасними екологами діалектичне положення „все взаємопов’язане” (1-й закон екології за Калмонером) трансформується натурфілософами в уявлення про надприродну цілісність, єдине. У рамках перших цивілізацій складалися міфологічні культури. Поява міфології пояснювалася прагненням людини, хоча й в ідеальній формі, повернутися до первинної єдності з природою. Отже, міфологія є екологічною.

Усі давні релігії засновані на обожненні природних явищ (сонця, світла тощо). Сучасний екологічний рух в умовах слабкості теоретичної бази не може грунтуватися на вірі як складовій найважливішого моменту релігії, інакше кажучи, сучасний екологічний розвиток не може бути релігійним рухом. Більшість принципів екологічної етики – принцип рівноцінності всіх видів життя – є об’єктом віри [6, 165].

Наука спочатку була екологічною в тому розумінні, що була спрямована на вивчення природи. Екологічну науку й засновану на ній техніку можна розуміти подвійно: по-перше, у плані пріоритету даного для вивчення закономірностей взаємодії людини з природою, по-друге, у плані перебудування всієї науки й техніки як системи знань, діяльності та соціального інституту з метою її уподібнення біосфері, якій властиві зворотній зв’язок, адаптація до змін навколишнього середовища. Вирішальною у виробленні нових наукових концепцій про природу є еклогічна проблематика. Саме вона твердо диктує правила подальшої міфологічної гри у стосунках людини й природи та в науково-філософському осмисленні цих відношень. Значення її в наступному: по-перше, це подолання природного та культурного дуалізму, по-друге, розуміння того, що культура є однією з систем природи, є системою особливою, складною, хоча й знаходиться у самій природі, в оточенні не менш складних і своєрідних систем. Єдине правило взаємодії культури та природи – це культурно-історична ілюзія. Культура, яка прагне рівноваги із зовнішнім світом, повинна змінювати й створювати логіку практичної та теоретичної взаємодії з різними природними комплексами.

По-третє, це з’ясування суті екологічної проблеми як проблеми культури й навколишнього середовища. Дисбаланс культури й навколишнього середовища – це результат діяльності людей, їх організації, норм та орієнтирів останньої. Виправлення екологічних помилок, відтак, пов’язане зі змінами характеру людських організацій, норм та орієнтирів їх діяльності. Організувати свою соціально-культурну життєдіяльність людина повинна на засадах окультурення власних потреб відповідно до вимог природи. Тільки безперервний діалог «пророда-культура» може бути основою стабільності існування людини, суспільства. а, отже, і самої культури.

 

 

Початок розгортання культури, власне культурогенез, відноситься до того моменту, коли під впливом якихось факторів у психіці передлюдини відбулися якісні зміни, які виявили себе насамперед у тому, що деякі важливі аспекти існування перестали підкорятись універсальним природним ритмам і керуватись виключно інстинктами. Передлюдина ніби частково «випала» з несвідомо «правильного» тваринного світу, частково втратила вроджені, інстинктивні імперативи поведінки, спрямованої на збереження і підтримання власного життя. Натомість розпочалося формування її суб'єктного «Я» («самості» людини) і творення цим креативним людським «Я» знакової моделі буття – культурного простору.

Доречно згадати Й. Г. Гердера та Й. Форстера – німецьких учених, які чи не першими в новій європейській науці почали трактувати культуру як спосіб пристосування природно недосконалої й неповноцінної людини до умоіснування. Й. Г. Гердер писав, що людина, позбавлена тваринних вроджених і безпомилкових інстинктів, є найбезпораднішою із живих істот. Інстинкт не приводить людину до трав, необхідних у боротьбі з тією чи іншою хворобою, вроджені механічні навички не допомагають будувати житло і т. д. Саме ця природна недостатність і змушує людину створювати культуру, відсутність пристосованості робить її творчою істотою.

Культура як людський витвір, переважає над природою, хоча її джерелом, місцем дії є природа. Діяльність людині не дана природою цілковито, хоча й пов’язана з тим, що природа дає сама по собі. Природа людини (якщо розглядати її без розумової діяльності) обмежена лише здатністю до чуттєвого сприйняття. Людина змінює і доповнює природу. Культура – це формування і творчість. Людина – це ніби сама природа. Та не існує суто природної людини. Протягом усієї історії була, є і буде «людина культурна», тобто «людина творча».

Проте оволодіти зовнішньою природою ще не означає, що це культура, хоча і є однією з її умов. Засвоїти природу – означає оволодіти й зовнішньою і внутрішньою природою, тобто людською природою. Людина є ланцюжком між культурою і природою. Внутрішня приналежність людини до цих систем свідчить про їх єдність у взаємодоповненні. Культура – це природа, яку людина «змінює заново». Людина – творець культури, яка надає їй значення через постійну зміну символів. Для людини як такої культура є більш важливою, ніж сама природа, а історія – ніж сама біологія. На ранньому етапі єдність культурного та природного мала характер підпорядкованості людини природі. З розвитком праці, збільшенням її продуктивності, прогресом науки й техніки така єдність трансформується у взаємодію культури (людини) та природи, у панування культури над природою.

 

 

1. Бокань В. Культурологія: Навч. посіб. – К. : МАУГГ, 2007.

2. Введение в культурологию: Учеб. пособ. 2-е изд., перераб, доп. – М. : Влада, 2004.

3. Греченко В., Чорний І., Кушнерук В., Режко В. Історія світової та української культури. – К. : Літера, 2009.

4. Горелов А. А. Культурология: Учеб. пособ. – М. : Юрайт, 2007.

5. Драч Г. В. Культурология. – Ростов-на- Дону, 2004.

6. Історія світової культури: Навч. посіб. – К. : Либідь, 2006.

7. Неверов О. Я. Культура и искусство античного мира. – Л., 2007.

8. Попович М. В. Нарис історії культури України. – 2-е вид. випр. – К. : Артек, 2001.