Культурне і літературне життя української діаспори

У Празі від 1923 р. існує Українська студія пластичного мистецтва, що в складі своїх учителів, крім згаданого вже Р. Лісовського, має такі сили, як різьбар Стаховський, маляр Кулець та історик мистецтва Дмитро Антонович.

Про Париж з його мистецьким авангардом уже була мова. Поменші гуртки й угруповання існують у Берліні, Липську й Відні. Спроквола підіймається наше мистецьке життя на Закарпатті (маляр Бокшай). Гуртує воно й поза океаном, де крім Архипенка довший час працювала з успіхом наша емалістка Марія Дольницька.

У цілому сучасна українська образотворчість росте й розвивається органічно й нема вже сили, що могла б повернути той розвій в річище примітивізму й аматорства, з якого воно вже давним-давно вибилося.

 

 

За роки незалежності України поглибилося вивчення літературного процесу та літературних постатей ХХ ст. Раніше цьому питанню приділялося дуже мало уваги, проте тепер науковці мають великий шмат ще й досі малодослідженого та розглянутого матеріалу.

Окремим питанням в історії української літератури потрібно виділити творчість письменників-емігрантів, а також розвиток літературного життя за межами материкової України. Як це не парадоксально, у практиці світової літератури нерідко саме емігранти, депортанти створювали високомистецькі твори (Овідій, Данте, В. Набоков, Й. Бродський, Г. Маркес та ін.). На вимушеній чужині розквітнув талант українських письменників: Є. Маланюка, О. Теліги, Олега Ольжича, Ю. Липи, Т. Осьмачки, Василя Барки, У. Самчука, Івана Багряного, Н. Лівицької-Холодної та багатьох інших представників пера.  Через історичні обставини сталося так, що від 1921р. багатовимірний у формах, але єдиний у державних межах літературний процес розділився на два шляхи: літературний процес в УРСР та літературний процес поза її межами (Галичина, Закарпаття, еміграція). Окрім специфічного розвитку літературного процесу в Західній Україні, можемо умовно поділити на чотири періоди розвиток літературного процесу в еміграції.  Перший період: 1921 – 1940 рр. Саме в цей період літературне життя еміграції набуває свого розвитку у таких містах як Прага, Варшава, Париж. Друковані органи, що існували в цей час та були трибунами літературного процесу, в той час були: “Нова доба” (Відень, 1920-1921рр.), “Воля” (Відень, 1920-1923рр.), “Веселка” (Каліш, 1922-1923рр.), “Нова Україна” (Прага, 1922-1928рр.), “Літературно-науковий вісник” (Львів, 1922-1932рр.), “Вісник” (Львів, 1933-1939рр.), “Тризуб” (Париж, 1926-1939рр.), “Ми” (Варшава, 1933-1939рр.).

Другий період: 1941 – 1945 рр. – міграційне літературне життя, яке було зосереджене в певних центрах, перестає існувати через Другу світову війну. Виникають тимчасові, інколи рухомі літературні органи в різних, окупованих німцями, місцевостях України: “Литаври” (Київ, 1941р.), “Український засів” (Харків, Київ, Єлисаветград, 1942-1943рр.), “Наші дні” (Львів, 1941-1944рр.). Літературне життя виявлялося також і навколо недовготривалих газет та тижневиків: “Краківські вісті” (Краків), “Українське слово” (Київ), “Волинь” (Рівне), “Нова Україна” (Харків), “Львівські вісті” (Львів) тощо.

Третій період: 1945 – 1954 рр. Саме в цей період створився Мистецький український рух, перше повоєнне літературне об’єднання письменницьких сил еміграції. Цей період – європейська переходова доба еміграції, доба таборів Ді-Пі. Літературні центри цієї доби: Мюнхен, Авсбург, Новий Ульм, Зальцбург, Париж, Штутгарт. Друковані органи: три збірники МУРу літературно-мистецького спрямування; МУР-альманах, ч. 1; “Арка” – місячник літератури, мистецтва, критики; “Хорс” – збірник красного письменства, критики і перекладів; “Заграва” – літературний журнал; “Звено” – журнал літератури, мистецтва і критики.

Четвертий період: 1954 – 1997 рр. У цей період постало та активно діяло Об’єднання українських письменників “Слово”. Виходив збірник “Слово”. Члени ОУП “Слово” проводили з’їзди, новорічні зустрічі митців, літературні вечори, доповіді в різних країнах. Це була найбільша за кількістю та найактивніша в своїй діяльності організація українських митців.  Розглянемо детальніше діяльність МУРу та ОУП “Слово”, оскільки ці мистецькі організації були найдіяльнішими та найчисельнішими.

 

 

Друга світова війна завдала нищівного удару по українській літературі. Окупація Волині та Галичини більшовиками знищила всю пресу, яка видавалася на цих землях, а більшість критиків та письменників змушені були емігрувати. За часів німецької окупації була виключена можливість заснування та роботи різних літературних груп і організацій. Був дозволений лише Союз письменників та журналістів з осередком у Львові. На іншій території України українська література не визнавалася і тому була неможливою будь-яка легальна видавнича діяльність. Спроби організувати незалежні українські видання (“Українське слово” та “Літаври” у Києві) були подавлені, а видавці та редактори знищені (Олена Теліга, Іван Ірлявський та ін.). У Західній Україні режим окупації був трохи ліберальніший: дозволена самостійна видавнича діяльність (“Українське видавництво”). Але попри всі негаразди було створено низку творів, відзначених та нагороджених. Представники української інтелігенції в еміграції намагалися консолідувати мистецькі сили, щоб далеко від рідної землі підтримувати та розвивати українське слово. Восени 1945 р. було створено Мистецький український рух (МУР), який ставив перед собою мету: у високомистецькій та досконалій формі служити своєму народові, відкидаючи при цьому все, ідейно вороже українській ідеї. Об'єднання було відкрите для всіх діячів слова та художників.  Ідея