Леонід Макарович Кравчук

Новообраний голова парламенту відразу ж заявив, що розуміє політичні перетворення, які відбуваються сьогодні в нашому житті, в контексті загальнодемократичного процесу і вважає за потрібне вирішувати питання про владу у республіці та про Союзний договір. Він чудово усвідомлював, що зіткнеться із протидією, неприйняттям його опозицією. Тому цілком слушно закликав до конструктивної співпраці увесь спектр наявних тоді політичних сил.

Уже на початку вересня 1990 р. Л. Кравчук значно скоригував бачення проблеми консолідації, заявивши на одній із прес-конференцій: «Я був тоді впевнений, що вона можлива. Але тепер, коли утвердилися різні групи, партії, вона стала нереальною. Я за консолідацію українського народу, за вихід з кризи, за будівництво нової суверенної держави. Щодо консолідації в самій Верховній Раді, то це – ілюзії. Але не треба ворожнечі. Потрібні розумні компроміси».

Життя владно висувало на порядок денний питання майбутнього Союзного договору. Серпневий «заколот» 1991 р. прискорив розпад Радянського Союзу і виявився фатальним для деяких політиків, насамперед батька «перебудови» – М. С. Горбачова. Неоднозначну оцінку дістала позиція, які в ці дні займав Л. М. Кравчук як Голова Верховної Ради УРСР. Одні звинувачували його в надмірній обережності, другі – мало не в потуранні «заколотникам», треті – у зраді КПУ.

Тим часом 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України як самостійної Української держави. 26 серпня Указом Президії Верховної Ради було тимчасово припинено, а її Указом від 30 серпня й заборонено діяльність компартії України. Акт проголошення незалежності, а також винесення його на загальноукраїнський референдум підтримали майже всі політики і громадсько-політичні організації.

На референдумі 1 грудня 1991 р. 90% виборців, які брали участь у голосуванні (76% дієздатних громадян), схвалили незалежність України. 1 грудня 1991 р. було вирішено й інше суттєвiше питання – обрано першого Президента незалежної України. Цьому передувала гостра передвиборна боротьба. З великої групи претендентів вибороли право стати кандидатами в Президенти України сім осіб: Л. Кравчук, В. Чорновіл, Л. Лук'яненко, І. Юхновський, В. Гриньов, О. Ткаченко та Л. Табурянський. Фаворитом вважався Голова Верховної Ради Л. М. Кравчук, котрий запропонував програму із п'яти «Д» – «Державність. Демократія. Добробут. Духовність. Довіра».

Вихід незалежної України на історичну авансцену поставив її державних і політичних діячів перед необхідністю самостійного розв'язання багатьох складних проблем. Першою і чи не найголовнішою з них було ставлення до перспектив СРСР. 25 листопада парафування нового Союзного договору не відбулося. А на початку грудня 1991 р. лідери України, Росії та Білорусі проголосили у Мінську утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД).

За рік незалежності Україну визнав увесь цивілізований світ: понад 120 країн, а з 87 з них на різних рівнях було встановлено дипломатичні відносини. Вона набула основних ознак державності: кордони, прикордонні війська та митна служба, сформувала власне військо. Але якщо із зовнішніми атрибутами державності було все (або майже все) гаразд, то проблемою проблем залишалося створення самостійної структурно збалансованої та ефективної національної економіки, наявність власної фінансово-кредитної і банківської системи. В умовах гострої соціально-економічної та політичної кризи 24 вересня 1993 р. Верховна Рада України ухвалила рішення про проведення дострокових виборів до парламенту – 27 березня – і Президента України – 26 червня 1994 р.

За два з половиною роки, що минули після перших президентських виборів в Україні, бажаючих балотуватися істотно поменшало: якщо 1991 р. майже 100 висуванців розпочинали боротьбу, то 1994 р. – лише 11, з яких 7 (Л. Кравчук, В. Бабич, Л. Кучма, В. Лановий, О. Мороз, І. Плющ та П. Таланчук) були зареєстровані кандидатами у Президенти України.

26 червня 1994 р. за результатами голосування визначилися два претенденти, які набрали найбільшу кількість голосів і вийшли у другий тур: Л. М. Кравчук (37, 68%) та Л. Д. Кучма (31, 25% голосів). 10 липня відбувся другий тур виборів. А вже о 5-й ранку 11 липня із Адміністрації Л. Кравчука зателефонували до виборчого штабу Л. Кучми й привітали суперників із перемогою. За Л. Кучму проголосувало понад 52% тих, хто прийшов на виборчі дільниці, за Л. Кравчука -45%. Леонід Кравчук передав естафету влади Леонiду Кучмi. Але пригадаймо Фрідріха Ніцше, який стверджував, що величним для історії є той, хто задав напрямок. Усвідомлює це і сам Леонід Макарович, який в одному із своїх постпрезидентських інтерв'ю наголосив, що усі його наступники на президентській посаді – «п'ятий, десятий, сороковий – лише продовжуватимуть робити те, що розпочав я. Добре чи погано, але лише продовжуватимуть».

У 1998 році, залишаючись безпартійним, очолив виборчий список Соціал-демократичної партії України (об'єднаної). Напередодні голосування вступив до СДПУ (о) і привів її до Верховної Ради. З жовтня 1998 року член Політбюро і Політради СДПУ (о). У 2002-2006 році очолював фракцію СДПУ (о) у Верховній Раді України. У 2006 році очолив список опозиційного блоку «Не так». Але за підсумками виборів той не подолав 3-відсотковий бар'єр.

У листопаді 2004 позбавлений звання почесного доктора (Doctor honoris causa) Києво-Могилянської Академії за «негромадянську позицію під час Помаранчевої революції».

З іменем першого Президента незалежної України традиційно пов'язують історичний акт – Декларація про державну незалежність України, яка містить положення про Україну як безядерну державу. Повна і добровільна відмова третьої за потенціалом власниці ядерної зброї в світі від ядерної складової своєї національної безпеки – безпрецедентний крок у сучасній історії. Україна пішла на цей крок, усвідомлюючи, що розповсюдження зброї масового знищення є одним з найнебезпечніших джерел ризику для миру та стабільності у світі. Проведення референдуму 1 грудня 1991 р., ліквідацію СРСР, нові державні атрибути, дистанціювання від СНД, перші кроки щодо інтеграції України до європейських структур. Погодьмося зі словами його наступника на нелегкій президентській посаді – Л. Кучми, який сказав про свого попередника: «Я віддаю належне Леоніду Макаровичу Кравчуку, який зробив перші нелегкі кроки на шляху становлення української державності».

 

 

Леонід Кравчук відіграв історичну роль в процесі створення цивілізованих відносин з Росією та іншими партнерами по СНД.

Добився міжнародного визнання Української держави, укріплення її авторитету на світовій арені, Україну визнало 145 держав світу.

Більше двох років за надзвичайно складних умов Перший Президент незалежної України підтримував громадську рівновагу, знаходив вирішення політичним, міжконфесійним та міжнаціональним пристрастям. Це дало можливість уникнути громадянської війни, зберегти територіальну цілісність України.

Леонід Кравчук створив дієздатні інститути виконавчої влади, які взяли під контроль і забезпечили в державі конституційний порядок, функціонування народно-господарського комплексу. На базі прийнятих Верховною Радою законів і указів Президента України реформував і підпорядкував Українській державі силові структури, які стали підлеглі незалежній Україні.

Леонід Кравчук не допустив ні одного випадку застосування зброї проти власного народу, подавлення кризових ситуацій силовими діями.

У час найбільшого загострення протиріч між виконавчою та законодавчою гілками влади проявив виключну витримку і розсудливість.

При безпосередній участі Леоніда Кравчука були створені основи законодавчої бази нової держави, її майбутньої Конституції, вперше прийняті на території колишнього СРСР закони про національні меншинства, свободи совісті.

Виключна риса Першого всенародно обраного Президента України – поважне ставлення до демократії, правам і свободам людини. Переконливе свідчення цьому – здійснення вперше серед країн колишнього Радянського Союзу передачі влади демократичним шляхом після президентських виборів у 1994 році.

Не випадково він очолював Українську Раду Миру – єдину в Україні миротворчу громадську організацію високого міжнародного рівня, членами якої є відомі політичні та громадські діячі.

 

 

1. Яворівський М. К. Новітня історія України. К., 2008.

2. http://diaspora.ukrinform.ua/kravchuk.shtml

3. http://file.liga.net/person/160.html

4. http://www.pseudology.org/Eneida/Kravchuk_LM. htm

5. http://www.day.kiev.ua/303309