Магдебурзьке право в Україні

 

У IX - середині XIII століття, тобто приблизно протягом 450 років , на території України існувала могутня держава Київська Русь, яка , на думку українського історика Михайла Грушевського, була давньоукраїнською державою. За своїм соціально-політичним та економічним устроєм це була ранньофеодальна держава з відповідним порядком організації та здійснення державної влади , тобто відповідною формою держави . Оскільки в Київській Русі панівною верствою була родовита знать, так звані “луччі” люди - князі, бояри, то очевидно, що тут був аристократичний державний політичний режим, хоча з елементами військової демократії , оскільки в управлінні вагому роль відігравала військова дружина. 

Однак феодальна аристократична верхівка була невеликою верствою населення. Основну ж масу Київсько-Руської держави становила так звана земська людність, громада в широкому розумінні цього слова - міщани та вільні селяни-смерди, роль яких у суспільстві була значною. Тому в політичному режимі Київської держави були елементи демократії в особі народних зборів (віче). 

Отже, можна зробити висновок, що в Київській Русі був аристократично-демократичний режим, який на певних етапах історичного розвитку посилювався то в сторону аристократії , то в сторону демократії . 

Таким чином, в основі державного управління Київської Русі лежала соціальна структура феодального суспільства і органи державної влади діяли в інтересах панівних верств суспільства - феодалів .

На пізніших етапах, залежно від авторитету й сили князя , його влада могла бути більш або менш обмеженою певними органами державної влади . Тому складається нова структура органів державного управління (див. рис.13).

Як видно, одним із важливих органів влади , що існував за князів у Київській Русі, була боярська дума (рада), що виконувала функції співробітництва громадськості з князем . 

Спочатку дума складалась із представників княжої дружини, яка допомага ла князеві управляти державою. Потім до ради увійшли “луччі” люди з визначних боярських родів . Але жодних постанов, які б визначали , хто повинен належати до ради , не було. В основному це вирішувалося місцем особи в громаді та волею князя . Проте боярська дума не стала постійним дорадчим органом, хоч князі розуміли , що ігнорування ради може призвести до кризи в суспільстві, що не раз і траплялось. Хоч князі Київської Русі сприймали всю Руську землю як своєрідну свою власність, однак вони мусили зважати на думку громади , що була представлена народними зборами (вічем ). 

Віче, як орган суверенної державної влади , виникло раніше від княжої влади , в часи родово-племінного ладу. Воно було всенародною радою, в якій брали участь не тільки бояри , а й усе доросле вільне населення.

Інколи керівну роль у віче відігравали навіть соціальні низи,але частіше на прийняття рішень на ньому впливали визначні бояри або міщани, які використовували народне зібрання у своїх інтересах. Постійного складу віче не мало, сходилися на нього люди , які були поблизу, тому збиралося воно переважно на заклик випадкових провідників . Проте у виняткових випадках віче скликалося за наказом князя , коли виникала потреба в підтримці з боку народних мас або щоб повідомити народ про важливу новину.

Упорядкованого голосування на віче не було: свою думку учасники висловлювали окриками. Вирішувало віче різноманітні справи : обирало нового князя , укладало з князем угоду (ряд), схвалювало рішення князя , зокрема про воєнний похід , висловлювало думку щодо управління, суду тощо. Із зміцненням князівської влади наприкінці Х - у першій половині ХI ст . віче занепало, але відновилось у другій половині XI ст ., коли почалася боротьба між князями за владу. 

Отже, у Київській Русі сформувалався така форма державного управління, про яку мріяв давньоримський учений і діяч Полібій і яку він вважав найліпшою, за якої існував поділ влади між певними гілками. Фактично державна влада в Київській Русі вміщала в собі суміш рис монархії (“княжа влада”), аристократії (боярська влада) та демок-ратії (віче).

Київський князь зосереджував також у своїх руках усю військову й адміністративну владу. Але з розвитком і розширенням держави він уже не міг особисто виконувати всі функції , тому мусив спиратися на допомогу призначених ним начальників , адміністраторів та суддів , які виконували функції уряду. Крім того , тепер для походів та оборони держави княжої дружини було замало.

Постала потреба в народному війську, воях, яких постачала кожна земля своїм коштом . На чолі народного ополчення стояв так званий тисяцький, який з виборного начальника надалі призначався князем . Тисяцький часто мав титул воєводи й був начальником певної військової округи . Тисяча поділялась на сотні й десятки , що очолювали соцькі й десяцькі.

 

 

Розвиток торгівлі, що стає основою життя міських громад Німеччини у ІХ - ХІ ст., висунув потребу не лише охорони від зовнішніх ворогів, а й захист свободи і незалежності від місцевих феодалів, внутрішньої самоорганізації та самоуправління. Так, економічний розвиток обомовлює становлення вільних громад, самоврядність яких виникає і розвивається шляхом надання містам окремих грамот-привілеїв. Поступово права міст розширюються і за ними визнається право міської нормотворчої