Мала Антанта 1920-х років ХХ ст. як спроба створення альтернативної Сили безпеки країн центральної та східної Європи

Ідея об'єднання балканських країн існувала протягом усього міжвоєнного періоду європейської історії. Її стійкість базувалася на успіху балканського союзу початку століття, який одержав перемогу в боротьбі проти багатовікового ярма Османської імперії. Гасло «Балкани – балканським народам», надзвичайно популярне з кінця XIX в., зберегло своє значення й у XX ст.

Серія мирних договорів, підписаних країнами Антанти з Німеччиною (Версаль, 28 червня 1919 р.), з Австрією (Сен-Жермен-ан-Лі, 10 вересня 1919 р.), з Болгарією (Нейі-сюр-Сен, 27 листопада 1919 р.) : Угорщиною (Версаль, 4 червня 1920 р.), з Туреччиною (Севр, 10 серпня 1920 р.), зафіксувала створення нових держав у Центральній і Південно-Східній Європі, визначила їх території і внесла ряд змін у старі кордони.

Неможливість повноцінної участі США в Лізі націй різко послабила дієвість останньої, і без того недостатню без приєднання до Ліги Радянської Росії. Франція, водночас втративши надії на гарантії США і Великобританії, прийнялася гарячково формувати в Східній і Південно-Східній Європі блоки малих країн, марне намагаючись з їх допомогою заповнити ті воєнно-стратегічні гарантії, які вона колись сподівалася одержати на випадок поновлення німецької агресії з боку великих держав.

У 1921-1922 р. при її активному лобіюванні вдалося сформувати так звану Малу Антанту – політичний союз Чехословакії, Румунії і Югославії. Початком його формування стала чехословацько-югославська конвенція (Бєлград, 14 серпня 1920 р.), спрямована проти можливих зазіхань Угорщини, від якої обидві країни одержали дуже значні територіальні збільшення. На тій же антиугорській основі в Бухаресті була підписана 21 квітня 1921 р. і чехословацько-румунська конвенція. Вона була доповнена 7 червня 1921 р. югославсько-румунською угодою про взаємодопомогу у випадку нападу як Угорщини, так і Болгарії. Усі домовленості супроводжувалися військовими конвенціями. Фактично вони склали єдиний блок військово-політичних зобов'язань.

18 липня 1921 р. Було прийнято договір про військовий союз між Румунією і Польщею, зміст якого полягав у співробітництві для забезпечення непорушності своїх східних кордонів – тобто, по суті справи, кордонів з Радянською Росією. Хоча зобов'язання в цьому союзі носили лише двосторонній характер і не поширювалися на інші держави, побічно польсько-румунський союз виявлявся підключеним до Малої Антанти. Усі чотири східноєвропейські країни виявилися у відносинах тісного політико-військового партнерства з Францією і їх співробітництво між собою і з французьким урядом розглядалося в Парижі як найважливіша структура багатостороннього співробітництва в інтересах безпеки й опора політики Франції на континенті.

Країни балкано-дунайскої Європи заявляли про себе як про суб'єкти європейської політики. У практиці взаємин цих країн виявлялися і розуміння спільності інтересів, і прагнення протистояти диктату імперіалістичних держав. Однак у самому характері цих держав, більшість яких було буржуазно-поміщицькими монархіями, був закладений той камінь, який протидіяв історично необхідному процесу їх зближення. Головною перешкодою на цьому шляху стали націоналізм і шовінізм, властиві більшою чи меншою мірою всім новим державам. Ці елементи в політиці малих держав значно послаблювали їх позиції перед обличчям більш великих експансіоністськи налаштованих держав, які використовували у своїх цілях плоди горезвісної «балканізації».

Держава словенців, хорватів і сербів (з 1 грудня 1910 р. – Королівство сербів, хорватів і словенців, а з 3 жовтня 1929 р. – Югославія) увібрала в себе як деякі давнв південнослов’янські держави, так і землі, що відокремилися від Австро-Угорщини. Неурегульованими довгий час залишалися окремі ділянки кордонів з Італією, Австрією й Албанією. Офіційно встановлені договорами, але визнані несправедливими правлячими колами сусідніх країн, вважалися спірними також деякі території на границях Югославії з Угорщиною, Румунією і Болгарією.

Кардинальним чином були змінені границі Угорщини. До Румунії відійшла Трансільванія і східна частина Банату, до Югославії – Хорватія, Бачка і західна частина Банату, до Чехословакії – Словаччина і Закарпатська Україна. Бургенланд, що входив в угорську частину імперії, був переданий Австрії.

У цілому кордони 1919-1920 р. стали більш справедливими, ніж перед початком першої світової війни. Насамперед, вони зафіксували створення нових незалежних держав – факт, який мав безсумнівне позитивне значення. Але, перекроюючи карту Європи, версальські політики, визначаючи національні границі, найменше враховували етнічний принцип, створюючи тим самим вогнища конфліктів, підтримуючи стан нестабільності, який завжди відрізняв цей регіон Європи.

Версальська система не змогла створити гарантії збереження миру, нею не був знайдений той баланс сил, який міг запобігти виникненню вогнищ агресії, розпалених однією країною чи їх групою. Ні система договорів, ні створена зі шляхетними цілями Ліга націй не виробили механізму запобігання потенційній агресії. Внаслідок цього почалися пошуки шляхів удосконалення системи: «виправлення» несправедливостей із застосуванням сили, створення систем гарантій заради забезпечення регіональної чи загальної безпеки, спроби формування європейського директорату з функціями верховного арбітра.

Уявлення про Малу Антанту складалося після її створення на початку 20-х років із двох основних компонентів – антиревізіонізму й антибільшовизму. Причому під останнім малася на увазі як участь у створенні «санітарного кордону» на кордонах Радянської Росії, так і придушення революційних рухів у своїх і сусідніх країнах. Чим більше Мала Антанта в цілому чи окремі її члени процвітали на теренах боротьби з так званою комуністичною небезпекою, тим щедріше оплачувалася їх ретельність творцями версальської системи. Не секрет, що при мінімальних успіхах на полях боїв першої світової війни Румунія домоглася найбільших територіальних збільшень як плату за придушення революційних рухів в Угорщині і Бесарабії.

Надалі Мала Антанта консолідувалася як організація, яка відстоювала інтереси забезпечення безпеки своїх країн. На початку 30-х років Рада антанти запропонувала ряд заходів для зміцнення політичної єдності союзу і розширенню внутрішніх економічних зв'язків. У лютому 1933 р. був підготовлений і затверджений Організаційний пакт, на основі якого були створені постійно діючі виконавчі органи та координаційна економічна рада. Було прийнято взаємне зобов'язання захищати статус-кво в регіоні і застосовувати політичні консультації щоразу, коли буде виникати загроза його порушення.

Організаційний пакт свідчив про серйозність намірів Малої Антанти усталити свої позиції у великій європейській політиці, що з особливою силою проявилося під час обговорення питання про німецькі озброєння. Проект створення європейського директорату у вигляді «пакту чотирьох» став новим імпульсом для заняття Малою Антантою більш самостійної позиції.

У проекті «пакту чотирьох» передбачалася рівність прав Німеччини, Угорщини, Австрії і Болгарії в області озброєнь, чим створювалася безпосередня погроза країнам Малої Антанти і Польщі. І реакція малих країн на пакт чітко розмежовувалася їх приналежністю до того чи іншого угруповання. Якщо Угорщина і Болгарія виступали за нього, то країни Малої Антанти зайняли різко негативну позицію. Причому в основі її лежав не тільки захист своїх власних інтересів, але і розуміння небезпеки, яка загрожувала Європі.

Боротьба проти «пакту чотирьох» велася на рівні урядів Малої Антанти. Демарші міністрів закордонних справ Чехословакії та Югославії перед французькими офіційними особами, публічні виступи прем'єр-міністрів цих країн проти ревізіоністських планів, бурхлива діяльність міністра закордонних справ Румунії Н. Тітулеску в європейських столицях створили певний клімат, який несприятливо відбився на долі пакту. Незважаючи на виконання Францією всіх умов Антанти, проект директорату для Європи потерпів поразку. «Пакт чотирьох» був підписаний, проте не ратифікований.

У політиці країн Малої і Балканської антант стали з усе більшою визначеністю виявлятися прагнення до відмови від договірних зобов'язань, які лежали в основі цих союзів. Так, на засіданні начальників генштабів країн Малої Антанти в Празі в грудні 1937 р. при виробленні плану заходів для ліквідації можливого в 1938 р. збройного конфлікту враховувалася тільки небезпека з боку Угорщини. Плани надання допомоги Чехословакії у випадку німецького нападу не розглядалися. Аналогічна позиція в австрійському питанні була зайнята країнами Балканської антанти на сесії її Постійної ради в Анкарі в лютому 1938 р. Аншлюс загрожував корінною зміною обстановки в Центральній і Південно-Східній Європі й у цілому створював небезпечний прецедент у міжнародній політиці. Проте рішення Ради передбачало прихильність до політики невтручання, тому що для Балканського півострова загроза збройного конфлікту ще не стала такою реальністю, як для малих країн Центральної Європи.

Пізніше судетська криза привела до краху Малої Антанти, а слідом за нею практично перестала існувати і Балканська, перетворившись на чисто формальне об'єднання, яке усе рідше збиралося на засідання й усе рідше виступало як єдина організація.

Практика функціонування союзів у балкано-дунайській Європі показала неефективність регіональних об'єднань малих країн у їх боротьбі за стримування агресивності реваншистських держав. Локальна безпека, яку намагалися встановити ці союзи, втрачала значення в період наростання загальноєвропейської кризи. Ні Мала, ні Балканська антанти не змогли внести самостійний вклад у створення системи колективної безпеки. Основний тягар відповідальності за долі світу вони покладали на великі держави. Коли ж у політиці західних демократій стала перемагати тенденція ухиляння від договірних зобов’язань, то в балкано-дунайському регіоні різко проявився принцип першочерговості власного порятунку.

 

 

Альдамов В. К. Европа в междувоенный период. – М. : Просвещение, 1977 г.

Гузков А. А., Ерофеева Т. Н. История стран Балтии ХХ в. – М. : Высшая школа, 1984 г.

История европейских стран, в 4 т. /под. ред. Васильева А. Н. – М. : Просвещение, 1987 г.

Ламерина Е. Е., Тишко В. В. История европейских государств между двумя войнами. – СПб: Наука, 1980 г.

Самойлов Т. Н. И др. Новейшая история Европы. – М. : Высшая школа, 1990 г.