Мазепинське бароко

Термін «мазепинське бароко» прийнявся у нас за останні роки, обіймаючи козацьку Добу нашої історії повніше і глибше, ніж будь-який інший термін. Особливо цей термін характерний спеціально для історії нашої культури, вказуючи на найістотніше - стиль культури козацької Доби - в цілому, і в мистецтві зокрема.

І Гуманізм, і попереднє Відродження, і пізніша Реформація приходить на західну половину України не лише з певним, цілком натуральним запізненням, але й під час бурхливих подій західноєвропейської Тридцятилітньої Війни (1618-1648), війни релігійної і тому найбільш жорстокої і страшної. 

У суспільному житті з'явилися братства, у літературі й культурі - Києво-Могилянська Академія, нарешті в архітектурі - "українське (козацьке) бароко". Всі ці явища, разом з своєрідним мілітарним явищем козацтва, є, без сумніву, явищем одного стилю, який найповніше і найстисліше характеризує саме поняття "бароко", що стало синонімом неспокою, поривності, потужності і ніби недокінчености, незавершеності, спроби поєднати протилежності.

Історія взагалі, а історія культури зокрема - це процес, в якому кожна подія чи явище має за собою свою генетичну лінію. Насіння наступної доби завжди посіяне в добі попередній. Якою б "несподіванкою", чи й "чудом" нашої історії не видавалося явище козацтва для нас, чи, тим більше, для чужинця, - козацтво не було випадковим. 

Справді, на перший погляд, козацтво є чудом нашої історії: обезголовлений національний організм - власним внутрішнім зусиллям - вирощує собі голову. Провідна верства - здрібнілі князі й боярство, пізніше навіть єпископат - втягується механізмом польської державності, недостачі якого зручно компенсувала месіяністична ідея латинської "воюючої Церкви" та "поширення західної культури" на "диких" теренах. І от, на зміну відмерлій аристократії несподівано, бо за історично короткий час, з'являється аристократія нова, з'являється чудом, бо ніби з нічого народжена.