Мета та принципи стратегічного планування

- кількісна та якісна визначеність – планування має дати певні орієнтири, які відіграватимуть роль контрольних точок, але не можна процес планування звести лише до розрахунків показників, забуваючи про сутність процесу, який потрібно здійснити;

- довгостроковість заходів – орієнтація на розв'язання складних проблем, які icнyвaтимyть у довгостроковій перспективі; неможливість усунення їx одномоментним заходом спонукає до обгрунтованих, послідовних, складних заходів.

Період (часові характеристики) стратегічного планування залежить від специфіки підприємства, його галузевої приналежності, piвня невизначеності та динамічності середовища. Так, на підприємствах різних галузей заміна технологічних процесів та оновлення продукції здійснюються через різні проміжки часу; їx, як правило, i враховують, визначаючи періоди, на які розробляються стратегічні плани.

Збільшення “часового горизонту” не підвищує ефективність планів. Одним iз факторів (особливо для малих підприємств) підвищення якості планів є збільшення частоти планування (за рахунок корекції), вдосконалення змісту, що впливає суттєвіше, ніж подовжений період.

Необхідність визначення періоду стратегічного планування, коригування або перегляду стратегій залежить від конкретних умов. Вони визначають також ступень деталізації стратегічних планів.

З усього вище написаного можна зробити висновок що, мета стратегічного планування – встановити певний порядок дій для підготовки і забезпечення ефективного функціонування конкурентоспроможного підприємства.

Реалізація мети стратегічного планування можлива, якщо воно відповідає таким основним принципам: спадковість i послідовність, безперервність, наукова та методична обґрунтованість, реалістичність та досяжність, гнучкість, динамічність, реакція на ситуацію, ефективність та соціальна орієнтованість, кількісна та якісна визначеність, довгостроковість заходів.

 

 

Стратегічне планування представляє собою дії і рішення керівництва по розробці специфічних стратегій, які допомагають організації досягти своїх цілей. Стратегічне планування сприяє прийняттю управлінських рішень по комплексним проблемам діяльності організації: визначенню розмірів інвестицій і джерел їх фінансування; впровадженню прогресивних технологій; диверсифікації виробництва і оновленню випускаємо! продукції; удосконаленню управління організацією.

Передумовами стратегічного планування є: стрімкі зміни у зовнішньому середовищі організації, які викликані сучасним етапом науково-технічного розвитку і посиленням конкуренції за ресурси і ринки збуту; інтернаціоналізація ділового життя; принципіальні зміни ролі людини у виробництві і зростання її творчих можливостей.

Ці та інші обставини обумовлюють невизначеність шляхів розвитку організації та її оточення, навіть у найближчій перспективі. Одним із засобів часткового послаблення цієї невизначеності є розробка стратегічних планів. Головним результатом стратегічного планування є прийняття обґрунтованих інвестиційних рішень по всім напрямкам діяльності організації, а також створення ефективних передумов для оперативного і поточного планування.

Стратегічне планування – це системний, аналітичний підхід, який аналізує бізнес і навколишнє середовище, як єдине ціле. Стратегічне планування забезпечує опрацювання інтегрованого, координованого і послідовного бачення шляху, яким організація бажає просуватися, що сприяє швидкій її адаптації до змін зовнішнього економічного середовища.

В стратегічному плануванні виділяють чотири основних виду управлінської діяльності: розподіл ресурсів, адаптація до зовнішнього середовища, внутрішня координація і організаційне стратегічне бачення.

Розподіл ресурсів включає розподіл фондів, управлінських кадрів і технологічного досвіду.

Адаптація до зовнішнього середовища включає всі дії стратегічного характеру, які поліпшують відношення організації з оточенням. Необхідно адаптуватися як до сприятливих зовнішніх умов, так і до небезпечних, визначати відповідні варіанти, які забезпечать ефективне пристосування стратегії до зовнішніх умов.

Внутрішня координація включає координацію стратегічної діяльності для врахування сильних і слабких сторін організації в цілях досягнення ефективної інтеграції внутрішніх операцій.

Організаційне стратегічне бачення – передбачає системне вивчення менеджерами минулих стратегічних рішень. Здатність менеджерів вчитися на досвіді дає можливість правильно скорегувати стратегічні напрямки організації і підвищити якість управління.

В цілому динамічна природа організацій заважає введенню єдиної специфічної моделі процесу планування. На рис. 10. 1 показані найбільш істотні управлінські функції, за допомогою яких плани стають дієвими.

Ціль стратегічного планування – дати комплексне обґрунтування проблем, з якими може стикнутися організація в майбутньому, і на цій основі розробити показники розвитку на плановий період.

В основі розробки стратегічного плану знаходиться:

аналіз перспектив розвитку організації, задачею якого є визначення факторів, які впливають на її розвиток;

аналіз позицій в конкурентній боротьбі, яка дозволяє визначити конкурентоспроможність продукції і заходи по покращенню результатів роботи;

вибір стратегії на підставі аналізу перспектив розвитку організації по різним видам діяльності з урахуванням забезпеченості ресурсами;

аналіз напрямків диверсифікації видів діяльності, пошук нових, більш ефективних видів і визначення очікуваних результатів.

Вибір стратегії повинен відповідати потенціалу організації. Якість стратегічних планів визначається глибиною і широтою застосовування наукових підходів і принципів планування.

У залежності від свого положення на ринку компанія може приймати одну з кількох конкурентних стратегій. Стратегія лідера ринку використовується для утримування лідируючого положення шляхом розширення попиту, захисту поточної частки на ринку та розширення ринку. Стратегія ринкового виклику використовується компанією, що знаходиться на другому місці, для досягнення лідерства за допомогою знижок у ціні, оновлення продукції та виборчого просування. Стратегія ринкової ніші використовується компанією, зацікавленої в невеликому спеціалізованому ринку, який більш великі компанії не можуть помітити або замінити. Використовуються й інші стратегії.  На завершення слід зазначити, що головною умовою ефективного функціонування стратегічного планування є постійна увага до нього з боку вищих керівників і залучення до вироблення та реалізації стратегій широкого кола співробітників.

 

 

Таким чином, можна зробити висновок, що у сучасних умовах кожне підприємство зацікавлене в ефективному управлінні своєю маркетинговою діяльністю. Зокрема, йому потрібно знати, як аналізувати ринкові можливості, відбирати підходящі цільові ринки, розробляти ефективний комплекс маркетингу й успішно управляти перетворенням у життя маркетингових зусиль. Таким чином, стратегія маркетингу – це комплекс базових рішень, спрямованих на досягнення генеральної мети фірми і вихідних з оцінки ринкової ситуації і власних можливостей, а також інших факторів та сил навколишнього середовища маркетингу. Ефективна маркетингова стратегія допоможе підприємству вижити в несприятливому зовнішньому середовищі.

При формуванні стратегії підприємцю слід враховувати вплив факторів як зовнішніх так і внутрішніх – це допоможе фірмі сформувати необхідну маркетингову стратегію, яка б повністю відображала можливості і потреби фірми, а також враховувала мінливі ринкові умови і конкурентне середовище.

Вибір стратегії залежить від ситуації, в якій знаходиться підприємство, тому маркетингові програми як короткострокові, так і довгострокові вимагають розробки і застосування такої стратегії, яка при заданих умовах максимально відповідала б державній економічній політиці і в той же час забезпечувала комерційним структурам необхідну ефективність, рентабельність і матеріальну зацікавленість у результатах праці.

Розробка маркетингової стратегії складається з декількох етапів: аналіз внутрішнього і зовнішнього середовища, вибір стратегій розвитку, аналіз потреб, сегментація ринку, вибір цільового сегменту, позиціонування, комплекс marketing-mix, бюджет маркетингу, реалізація плану і контроль.

Використання методів дозволяє тісно стикувати інтереси і цілі підприємництва, окремих господарюючих структур з громадськими цілями та інтересами, що в кінцевому результаті сприяє зниженню ризику банкрутства.

Удосконалення стратегії підприємства полягає в тому, щоб у відділі маркетингу були сконцентровані фахівці у галузі інформатики, економіки, рекламних технологій, організуванні в підприємстві раду з маркетингу, чітко розробленому комплекс маркетингу та використанні стратегічного планування.

 

 

1. Джелла, А. Н. Формирование товарной стратегии предприятия // Вестник. – Х., 2002. – Вып. 148: Технический прогресс и эффективность производства. – С. 182-187. – ISNN 0453-7998.

2. Кабушкин Н. І. Основи менеджменту: Уч. – Мн: НПЖ «ФУА», ЗАТ «Еканомпресс», 2000 3. Котлер Ф. Маркетинг менеджмент / Пер. с англ. под ред. О. А. Третьяк, Л. А. Волковой, Ю. Н. Каптуревского. – СПб: «Питер», 1999. – 896 с

4. Кубишина, Н. С. Основні напрямки розробки товарної стратегії підприємств // Економіка: проблеми теорії та практики. – Д., 2004. – Вип. 188, т. 2. – С. 351-356. – ISBN 966-7191-91-5.

5. Маджаро С. Международный маркетинг: пер. с англ. / С. Маджаро. – М. : Международные отношения, 1979.

6. Нємцов В. Д., Довгань Л. Є. Стратегічний менеджмент: Навчальний посібник. – К. : ТОВ «УВПК «ЕксОб», 2001. – 560 с.

7. Серпилин А. Основные подходы к разработке и внедрению стратегии развития предприятия/Управление компанией, №3, 2001г.

8. Тканко В. М. Концептуалізація стратегічного розвитку маркетингу / В. М. Тканко //Стратегія розвитку України (економіка, соціологія, право) : наук. журнал / [голов. ред. О. П. Степанов]. – К. : НАУ, 2005. – Вип. 4. – С. 3-12.

9. Тканко В. М. Формування механізму застосування маркетингового інструментарію в ринковій діяльності підприємства / В. М. Тканко, Г. В. Кравчук // Освіта і наука без границь “2005”: матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції. – Дніпропетровськ, 2005. -Т. 5. – С. 3-5.

10. Шершньова З. Формування комплексної стратегії організації / З. Шершньова // Економіка України. – 2006. – № 3 (532). -С. 13-27.