Методологія та методи наукового дослідження

Зблизька цих методів треба враховувати, що у списку їх розташовано за рівнем наростання активності дослідника. Зрозуміло, спостереження і вимір входять в усі види експериментів, але мають статися розглянуті як самостійні методи, широко представлені переважають у всіх науках.

 

 

Спостереження є первинним і елементарним пізнавальним процесом на емпіричному рівні наукового пізнання. Як наукове спостереження воно полягає у цілеспрямоване, організованому, систематичному сприйнятті предметів і явищ зовнішнього світу. Як метод наукового пізнання спостереження дає можливість одержувати первинну інформацію у вигляді сукупності емпіричних тверджень. Емпірична сукупність стає основою попередньої систематизації об´єктів реальності, роблячи їх вихідними об´єктами.

Особливості наукового спостереження:

- є передбачуваність заздалегідь (спирається на розвинену теорію чи окремі теоретичні становища);

- цілеспрямованість (служить рішенню певної теоретичної завдання, постановці нових проблем, висуванню нових, або перевірці існуючих гіпотез);

- планомірність (має обґрунтований, планомірний і організований характер);

- вибірковість (активно шукаються потрібні об´єкти, риси, явища, використовуються спеціальні кошти спостереження – мікроскопи, телескопи, фотоапарати тощо. п., істотно розширюючи цим область й можливості спостереження)

- системність (виключає помилки випадкового походження, спостереження ведеться безперервно або за певною системою).

Одна з важливих умов наукового спостереження у тому, що зібрані дані носять лише особистий, суб'єктивного характеру, але за тих самих умовах можна отримати іншим дослідником. Усе це говорить про необхідної точності й діють ретельності застосування цієї методу, де роль конкретного вченого особливо значущою. Це загальновідомо і ясна річ.

Однак у науці відомі випадки, коли відкриття відбувалися завдяки неточностям і навіть помилок в результатах спостереження.

Теорія чи прийнята гіпотеза дає змогу провадити цілеспрямоване спостереження і виявляти те, що без теоретичних орієнтирів залишається непоміченим.

Разом із цим у процесі підготовки спостереження та під час якого здійснення учений, зазвичай, вдається до організаційним і практичним операцій із об'єктом, що зближує спостереження з експериментом. Зрозуміло й інше – спостереження є необхідну складову будь-якого експерименту, і тоді її завдання й функції визначаються цьому є.

Одержання інформації емпіричним методом емпіричний об'єкт дослідження інформація.

Прийоми отримання кількісної інформації представлені двома видами операцій – рахунком та вимірюванням відповідно до об'єктивними відмінностями між дискретним і безперервним. Як метод отримання точної кількісної інформацією операції рахунки визначаються числові параметри, які з дискретних елементів, у своїй встановлюється однозначне відповідність між елементами безлічі, що становить групу, і числовими знаками, з допомогою яких ведеться рахунок. Самі числа відбивають об'єктивно існуючі кількісні відносини.

Слід усвідомити, що числові форми і знаки виконують у науковому, і повсякденному знанні найрізноманітніші функції, із котрих все пов'язані з виміром: є засобами найменування, своєрідними ярликами чи зручними ідентифікуючими знаками; є знаряддям рахунки; виступають знаки для позначення певного місця у упорядкованим системі ступенів деякого властивості; є засобом встановлення рівності інтервалів чи різниць; є знаками, виражають кількісні відносини між якостями, т. е. засобами висловлювання величин.

Розглядаючи різні шкали, засновані на використанні чисел, необхідно розрізняти цих функцій, які поперемінно виконуються то особливої знаковою формою чисел, то числами, виступаючими як значеннєвих значень відповідних числових форм.

 

 

Надзвичайно важливе значення в процесі емпіричного наукового дослідження мають експериментальні методи, які являють собою певну систему пізнавальних операцій, пов'язаних з дослідженням об'єктів у спеціально створених для цього умовах, які сприяють виявленню, вимірюванню, порівнянню їхніх властивостей та зв'язків.

Експеримент – це метод емпіричного рівня наукового пізнання, спосіб чуттєво-предметної діяльності, коли явища вивчають за допомогою доцільно обраних чи штучно створених умов, що забезпечують перебіг у чистому вигляді тих процесів, спостереження за якими необхідне для встановлення закономірних зв'язків між явищами. Експеримент широко застосовують не лише в природничих науках, а й у соціальній практиці, де він відіграє значну роль у пізнанні та управлінні суспільними процесами.

Проведення експериментальних досліджень передбачає здійснення ряду пізнавальних операцій:

1) визначення цілей експерименту на основі існуючих теоретичних концепцій з врахуванням потреб практики та розвитку самої науки;

2) теоретичне обґрунтування умов експерименту;

3) розробка основних принципів, створення технічних засобів для проведення експерименту;

4) спостереження, вимірювання та фіксація виявлених у ході експерименту властивостей, зв'язків, тенденцій розвитку досліджуваного об'єкта;

5) статистична обробка результатів експерименту;

6) попередня класифікація та порівняння статистичних даних.

Які переваги має експеримент порівняно із спостереженням та іншими методами емпіричного рівня наукового пізнання? Експеримент дає можливість досліджувати, по-перше, об'єкти в так званому чистому вигляді; по-друге, в екстремальних умовах, що сприяє більш глибокому проникненню в їхню сутність; по-третє, важливою перевагою експерименту є його повторюваність. У процесі експерименту необхідні спостереження, порівняння, вимірювання можуть проводитися стільки разів, скільки необхідно для одержання достовірних даних.

Саме завдяки цій своїй особливості експериментальний метод у науковому пізнанні набуває особливого значення і цінності.

Окрім зазначених специфічних методів емпіричного рівня наукового пізнання, застосовуються також загальнонаукові методи, які є всезагальними методами і засобами пізнання та мислення. До них належать: аналіз і синтез, індукція і дедукція, абстрагування, узагальнення, моделювання, ідеалізація.

 

 

Розглядаючи специфіку наукового пізнання, слід охарактеризувати і основні методи, які тут застосовуються. На емпіричному рівні, як уже зазначалося, застосовують такі специфічні методи, як спостереження, вимірювання, експеримент, моделювання.

Учених, хто вважає емпіричне пізнання головним, називають «практиками», а прибічників теоретичного дослідження відповідно «теоретиками». Виникнення дві протилежні шкіл науки, зумовлено частим невідповідністю результатів теоретичного досліджень і практичного досвіду.

У історії пізнання склалися дві крайні позиції щодо питання співвідношенні емпіричного і теоретичного рівнів наукового пізнання: емпіризм і схоластичне теоретизування. Прибічники емпіризма зводять наукові знання як єдине ціле до емпіричному рівню, принижуючи чи взагалі відкидаючи теоретичне пізнання. Эмпіризм абсолютизує роль фактів і недооцінює роль мислення, абстракцій, принципів у тому узагальненні, що унеможливлює виявлення об'єктивних законів. До того ж результату приходять і тоді, коли визнають недостатність голих фактів та необхідність їхнього теоретичного осмислення, але з вміють оперувати поняттями і чи принципами чи роблять це критично несвідомо.

Теоретичний та емпіричний рівні наукового пізнання характеризуються лише відносною самостійністю, межа між ними досить умовна. Емпіричне переходить у теоретичне, а те, що колись було теоретичним, на іншому, більш високому етапі розвитку стає емпірично доступним. Кожній науці на усіх її рівнях притаманна діалектична єдність теоретичного та емпіричного, з одного боку, і емпіричного та теоретичного – з іншого. Провідна роль у цій єдності залежно від предмета, умов та вже наявних наукових результатів належить то емпіричному, то теоретичному; єдність між ними базується на єдності наукової теорії та науково-дослідної практики.

На емпіричному рівні здійснюється спостереження об'єктів, фіксуються факти, проводяться експерименти, встановлюються емпіричні співвідношення та закономірні зв'язки між окремими явищами. На теоретичному – створюються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв'язки, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності.

Однак, незважаючи на зазначені відмінності, емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання органічно взаємопов'язані і взаємо-обумовлюють один одного в цілісній структурі наукового пізнання.

Теоретичний та емпіричний рівні наукового пізнання характеризуються лише відносною самостійністю, межа між ними досить умовна. Емпіричне переходить у теоретичне, а те, що колись було теоретичним, на іншому, більш високому етапі розвитку стає емпірично доступним. Кожній науці на усіх її рівнях притаманна діалектична єдність теоретичного та емпіричного, з одного боку, і емпіричного та теоретичного – з іншого. Провідна роль у цій єдності залежно від предмета, умов та вже наявних наукових результатів належить то емпіричному, то теоретичному; єдність між ними базується на єдності наукової теорії та науково-дослідної практики.

 

 

1. Лакатос І. Методологія наукових дослідницьких програм. – М. : Владос, 1995.
2. Макаревічус К. Місце уявного експерименту в пізнанні. М., 2006.
3. Капіца П. Л. Експеримент, теорія, практика. М., 2003.
4. Назаров І. В. Концепції сучасного природознавства, 2007.
5. Сучасна філософія науки. – М. : Логос, 1996.
6. Кузнєцов В. І., Идлис Г. М., Гутина В. М. Естествознание. – М. : Агар, 1996.
7. Горєлов А. А. Концепції сучасного природознавства. – М. : Центр, 2003.
8. Крушельницька О. В. Методологія та організація наукових досліджень: Навч. посібник / О. В. Крушельницька. – К. : Кондор, 2003.
9. Шейко В. М., Кушнаренко Н. М. Організація та методика науково-дослідницької діяльності. Підручник. -К. : Знання-прес, 2002.
10. Лавриненко В. М. і Ратников В. П. Концепції сучасного природознавства. Москва, 2004.