Місцевий рівень соціального захисту населення

В Україні нині активно обговорюються різні варіанти реформування системи надання соціальних послуг. Зокрема, проект Концепції реформування системи соціальних послуг в Україні, який було презентовано навесні 2006 р. Міністерством праці та соціальної політики України разом із Українським Фондом соціальних інвестицій, передбачає впровадження таких механізмів, як децентралізація, демонополізація, конкуренція, регулювання надання соціальних послуг через видачу ліцензій, введення стандартів якості, контроль за їх дотриманням. Концепція наголошує необхідність надання прав місцевим органам влади самостійно обирати постачальників послуг залежно від попиту. Для забезпечення ефективності соціальних послуг варто закріпити право їх надання за тим органом влади, який максимально наближений до отримувачів, тобто на місцевому рівні.

Основною задачею регіонального управління соціальним захистом є реалізація державної соціальної політики в окремих адміністративно-територіальних одиницях України. Для цього в структурі органів місцевого самоврядування створені відділи і управління по соціальному захисту населення.

Місцеве управління соціальним захистом населення діє в рамках регіонального. Система органів управління складається з районних і міських установ соціального захисту, аналогічних за змістом регіональним органам. Місцевий рівень є останнім у вертикалі системи соціального захисту населення і виконує специфічну роль сполучної ланки між об'єктом соціального захисту – населенням – і всією системою соціального захисту.

Принципи надання соціальних послуг на місцевому рівні є наступними.

1. Відмова від біологічного і дотримання холістичного підходу (англ. whole – цілий, цілісний), тобто такого підходу, який передбачає ставлення до користувачів соціальних послуг не як до патологічних суб'єктів, а передусім як до особистостей. Відповідно до такого ставлення надання послуг має відбуватися з якнайповнішим урахуванням усіх потреб особистості.

2. Неперервність догляду. Цей принцип полягає у забезпеченні підтримки користувачів послуг на всіх етапах їхнього життя, тобто організацію схем і програм відповідно до потреб людини у кожному віковому періоді. Це передбачає цілеспрямовану координацію реалізації соціальних програм і діяльності соціальних закладів, впровадження такої практики, за якою соціальний працівник, який здійснює функції куратора (керівника випадку або відповідального за соціальний супровід), передає клієнта іншому кураторові – працівникові іншої соціальної служби, що продовжуватиме догляд за ним. Реалізація цього принципу також означає створення у громаді повноцінної мережі соціальних закладів, що забезпечувала б континуум догляду.

3. Деінституціалізація (звуження сфери впливу соціальних інститутів). Однією з тенденцій другої половини XX ст. у соціальній роботі за кордоном було широкомасштабне вивільнення пацієнтів різного роду лікарень, ув'язнених, а також осіб, які перебувають у стаціонарних установах. Цей захід супроводжувався створенням спеціальних мультидисциплінарних команд при місцевих медико-соціальних службах, налагодженням роботи мережі соціальних служб і центрів у громаді, орієнтацією на інтеграцію чи реінтеграцію людини в громаду, залученням благодійних і волонтерських організацій до надання послуг вразливим групам у громаді.

4. Нормалізація («соціальна вапоризація») та інтеграція в суспільство. Ґрунтується на переконаннях, що перебування в установах закритого типу небажане для людей із будь-яким типом патології; майже всі особи, навіть зі стійкими вадами, можуть і повинні мати якомога нормальніше і повноцінніше життя у спільноті, отримувати необхідну їм для цього індивідуальну підтримку. Тому послуги в громаді мають бути спрямованими на те, щоб їх користувачі не опинялись в ізоляції, а почувалися членами громади, були інтегрованими в громаду та суспільство.

5. Дестигматизація (зняття стигми). Провідна ідея цього принципу полягає в недопустимості таврування, суспільного відторгнення представників соціальних вразливих груп. Ставлення до них має ґрунтуватися на визнанні їх як особистостей, прийнятті такими, якими вони є, на повазі до їхньої честі та гідності.

6. Доступність послуг. Усі організації та послуги у громаді мають бути максимально наближеними до місця проживання клієнта, сприяти його пристосуванню до життя серед звичайних людей, тобто передбачати можливість відвідування закладів громадського користування, спілкування із соціальним оточенням.

В Україні є достатній досвід розробки місцевих соціальних програм, зокрема, спрямованих на розв'язання проблем різних вразливих соціальних груп. Разом із тим цей досвід недостатньо вивчено, узагальнено та описано. Більше того, у законодавчому полі нашої держави немає нормативно-правових актів, що регулювали б створення місцевих програм.

Сучасний стан розвитку місцевого самоврядування в контексті проблеми соціального захисту потребує значної уваги до пошуку оптимальних шляхів надання соціальної допомоги та послуг на місцевому рівні. Запровадження нових і вдосконалення діючих соціальних програм дають можливість оптимізувати управління системою соціального захисту населення на місцевому рівні, забезпечити високу якість та оперативність надання послуг найвразливішим громадянам і сім’ям.

Вирішення найгостріших проблем потребує розробки концептуальних напрямів розвитку соціального захисту на місцевому рівні з посиленням адресності надання соціальної допомоги найменш захищеним верствам населення та створенням адекватної системи управління соціальним захистом виходячи з пріоритетності задоволення потреб населення в умовах ринкових перетворень у суспільстві.

 

 

Берданова О. Соціальний захист на місцевому рівні: проблеми та напрямки вдосконалення / зб. матеріалів наук. -практ. конф. за міжнар. участю «Проблеми трансформації систем державного управління в умовах політичної реформи в Україні». – Київ, 31 травня 2006 р. : у 2 т. – К. : Вид-во НАДУ, 2006. – Т. 2. – С. 17.

Болотіна Η. Право людини на соціальне забезпечення в Україні: проблема термінів і понять // Право України. – 2000. – № 4. – С. 36.

Чиркіна І. Д. Сучасні напрямки соціального захисту різних верств населення України // Наукові праці. – Миколаїв: Вид-во МФ НаУКМА. – 2001. – Т. 12. – Серія: Політичні науки. – С. 86.