Міжнародне право про свободу совісті та релігій

 

Вступ

Свобода совісті та релігії

Принципи релігійної свободи

Релігійне законодавство України

Обмеження свободи совісті та релігії

Висновки

Список використаних джерел

 

 

Характер та особливості державно-церковних відносин в Україні на різних етапах історичного розвитку залежали від співвідношення політичних сил, які визначали державну ідеологію, а отже, і реальний стан державно-церковних взаємин. Із певною долею схематизму в історії цих відносин можна виокремити п´ять періодів:

- києворуський (княжий) – визначальними рисами його були державне сприяння поширенню християнства й становленню церковної системи, наділення церкви широкою правовою юрисдикцією й передачею їй частини державних функцій;

- козацький – йому була притаманна не лише тісна співпраця військового керівництва Запорозької Січі й православної церкви на принципах звичаєвого права, наказів, християнських норм співжиття, а й визнання всесічового статусу церкви як монопольної духовно-культурної інституції та її військовий захист і матеріальна підтримка;

- синодальний – охоплює період існування православної церкви України у складі Московської патріархії (тривав до початку XX ст.) ; характеризувався повним одержавленням церкви, перетворенням її на державний виконавчий механізм, проголошенням самодержавно-великоросійського варіанта православної церкви панівним, єдино можливим і дискримінаційним щодо інших релігій і націй;

- радянський – тривав понад 70 років і передбачав перебування православної церкви України на правах екзархату у складі тієї ж Московської патріархії. Для нього були характерні формальне проголошення закону про свободу совісті; відокремлення церкви від держави і школи від церкви; декларування права сповідувати чи не сповідувати релігію, рівності віруючих і невіруючих. Насправді ж протягом цих десятиліть були і репресії проти духовенства та церковного активу, і плюндрування священних реліквій, і нищення пам´яток сакральної культури, і глумління над почуттями віруючих, і грубе втручання світської влади у внутріцерковні справи, і націоналізація церковної та монастирської власності тощо;

- сучасний – почався відразу ж після здобуття незалежності. Українська держава взяла курс на реальне забезпечення свободи совісті й релігійних свобод своїх громадян та законодавчо зобов´язалася подолати негативні наслідки політики тоталітарного режиму щодо релігії, церков та віруючих.

Сучасний український період державно-церковних відносин визначається відповідними статтями Конституції України (прийнятої на п´ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 p.), Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації», затвердженим Верховною Радою України 23 квітня 1991 p., зі змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 19 лютого і 23 квітня 1992 p., 5 травня і 23 грудня 1993 p., 22 грудня 1995 р. та від 17 грудня 1996 р. Закон України щодо церкви, релігійних організацій прийнято вперше в історії України.

Конституція України про свободу совісті і свободу релігії. Основний Закон нашої держави (стаття 35) проголошує, що у сфері релігійного життя:

- Україна є світською державою: церква відокремлена від держави, а школа – від церкви. Кожна людина має право на свободу совісті та вільного вибору у ставленні до релігії. Усі релігійні організації в Україні мають рівні права;

- кожна людина має право вірити у Бога у прийнятний для неї спосіб, що не суперечить законам України, не принижує гідність українського народу та віруючих інших національностей, не є викликом гуманності, не шкодить здоров’ю людей, соціальній стабільності та безпеці держави;

- усі міжконфесійні та внутріцерковні справи вирішуються віруючими без втручання держави та нерелігійних організацій;

- церква стоїть поза політикою. Священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами.

 

Свобода совісті та релігії є похідними від загальної свободи, що поряд з правом на життя і власність вважаються підмурком сучасного західного суспільства з часів «батька» західного лібералізму, англійського філософа Дж. Локка (1632- 1704).

Свобода совісті й свобода релігії – поняття пов’язані, але не тотожні. Якщо поняття свобода совісті означає свободу внутрішньої духовного вибору тих чи інших поглядів, то поняття свобода релігії постає як свобода вибору й самоствердження індивіда лише в системі релігійних координат-віровченні, культовій діяльності, релігійній організації чи релігійних стосунках.

 

 

Основоположні принципи релігійної свободи викладено у декількох міжнародних правових документах. Однак положення цих документів не є нормами прямої дії. Вони є лише рекомендаціями, що не мають сили для національного законодавства. Натомість Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (1950), заснована за вищезгаданих документах, є чинним законодавчим актом, обов’язковим для виконання. Положення про свободу релігії та її захист у тій чи іншій формі можна знайти у кожній конституції європейських країн, а також більшості інших держав світу. Важливо, що принцип релігійної свободи здобуває щораз більшу підтримку з боку самих релігійних орган і за ці й. Про це переконливо свідчать, наприклад, документи II Вати каненського собору.

Зміст релігійної свободи у правовому аспекті найповніше викладено уст. 18. Загальної Декларації прав людини: «Кожна людина має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає в себе свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і спільно з іншими, прилюдно або приватним чином у вченні,