Мовно-освітні проблеми сучасного українського суспільства

                                                                                                                                      Л. МАЦЬКО

 

 

У статті охарактеризовано мовно-освітні проблеми сучасного українського суспільства. Автор особливу увагу звертає на культуру україномовного спілкування, вказує на важливі чинники, які відображають сучасний стан української мови та сприяють формуванню і утвердженню мовної політики національної держави.

 

В статье характеризуются языковые проблемы современного украинского общества. Автор особое внимание обращает культуре украиноязычного общения, определяет важные факторы, отражающие современное положение украинского языка и способствующие формированию и утверждению языковой политики национального государства.

 

The linguistic-educational problems of modern Ukrainian society are analyzed in the article. An author turns the special attention on the culture of Ukrainian language intercourse that points out at important factors, which reflect the modern state of Ukrainian language and assist in formation and consolidation of linguistic policy of national state.

 

На культуру україномовного спілкування і взагалі стан української мови в Україні впливає низка чинників: і попереднє напівколоніальне минуле, і відсутність державної мовної політики, побудованої на науковій основі а не на політичних пристрастях і емоційних бажаннях, і російськомовна окупація інформаційного простору України, і традиційне недбальство українців про самих себе, свою національну ідентичність, культуру, мову, зрештою, просто про життєдайний простір для своїх же дітей і онуків.

Важливими чинниками реального стану сучасної української мови є українська література і журналістика.

Для постмодерної української літератури характерним є полістилізм (полістилістика) як вияв сучасного художнього мислення. Автори постмодерних художніх творів активно залучають у тексти розмовну лексику, просторіччя, суржик, арго, сленг та інші маргінальні мовні елементи. Вони хизуються мака-ронізмами, іншомовними покручами з російської та англійської мов, неграмотністю, показово нехтують обдуманим вибором мовних засобів, звільняють себе від мовних правил і вишуканої естетики творчості, бо нібито їм літературної мови замало для вияву свого таланту, потрібні ще елементи знижених субмов, адже „пізнання й пояснення світу у постмодернізмі неможливе однією мовою» [3; 210].

Концепцію постмодерну М. Енштейн висловив так: „Жодна мономова, жодний метод уже не можуть претендувати на повне оволодіння реальністю, на витіснення інших методів, що їм передували. Усі мови і всі коди (...), усі філософські школи і художні напрямки стають знаками культурної метамови, своєрідними клавішами, на яких розігруються нові поліфонічні твори людського духу» [5; 385]. З іншого боку постмодерновій мовній мішанині складає противагу нова мовознавча наука – лінгвокультурологія. На перетині мовознавства і культурології з 90-х років XX століття формується нова лінгвістична галузь – лінгвокультурологія. Спільним між мовою і культурою є те, що обидві є семіотичними (знаковими), системами, відображають особливості людського світогляду, колективних та індивідуальних способів життя, його еволюційність.

Культурологія вивчає види, форми, функції, ознаки і способи зародження, розвитку і життя культури, способи їх вияву, одним з яких є й мова. Тому культурологія вивчає зв'язки між культурою і мовою, часто розглядає мову як складник культури та як форму культурної презентації.

Предметом лінгвокультурології є дослідження, вивчення і опис тих мовних підсистем, структур і засобів мови, які фіксують, зберігають з покоління в покоління мовців, та виявляють вагому, суттєву культурну інформацію етносу, нації, суспільства, соціуму. Така культурологічна інформація витворена протягом віків мисленням, поведінкою, способом життя етносу, закарбована в колективній його пам'яті, усталена в системі етичних і естетичних цінностей, у моральних нормах і звичаях, міфах, обрядах і віруваннях.

У мовній системі ця культурологічна інформація представлена на кількох рівнях: лексичному, лексикографічному, фразеологічному, фонетичному, граматичному, дискурсивному (текстовому), у стильовому і стилістичному ладі мови. Це вербальні одиниці, зокрема лексеми-міфологеми, що представляють архетипи культури найдавнішого стану етносу; символи й еталони, пов'язані з ритуалами і звичаями; образи, сформовані в етносвідомості; мовленнєвий етикет і мовний смак, вироблений народнокультурним досвідом, усталені фразеологічні звороти національного походження. Вони містяться у словниковому складі, граматиці, лексикографії кожної конкретної національної мови як носії культурної інформації цієї ж мови.

Лінгвокультурологія оперує основною термінологічною одиницею – „лінгво-культурема» як мовним знаком, що містить у собі культурну інформацію. Лінгво-культурема може бути словом-номінацією концепту, тобто загального (об'ємного, місткого) поняття національної культури або стійкого образного уявлення, його ознак, витворених цією культурою на основі певних мотивацій і ціннісних орієнтирів (наприклад, лінгвокультуремами української мови є лексеми – концепти української культури: Україна, мати, степ, доля, воля, рушник, козацтво та інш. Лінгвокультуреми є і фразеологізми, що мають ознаки національного походження, та лексеми, які набувають культурно-оцінних конотацій.

Сучасне українське суспільство користується багатоканальною інформацією. Це сприятливі умови для розвитку творчої особистості. Це вимагає від молодої людини цілого комплексу нових комунікативних навичок, вміння перемикати коди, вільно монтувати різнокультурний матеріал, рівночасно підпадаючи під чужомовний і чужокультурний вплив.

Але така модерна глобалізацій та полікультурність не є безкоштовною не тільки у матеріальному сенсі, але передусім – у національнокультурному. Розхитуються традиційні підпори соціальної стабільності і національної ідентичності, рідна мова і культура відходять на другий план, в результаті залишаються осторонь, у пасиві рідномовні джерела самосвідомості.

Прислухаймося, як характеризують модерність і постмодерність суспільства учені, що досліджують його.

Американський професор Джеймс Лалл вважає, що в таких суспільствах люди не задоволені своїм існуванням, бо стає „пам'ять – короткою, а реальність – удаваною. Сором зникає, замість довгострокових цілей приходить негайне задоволення потреб, стиль тріумфує над суттю, усе заливає комерціалізація, чуттєвість править бал» [2; 228]. Чи не це ми щоденно бачимо на телеекрані? Чи не цим захоплюється наша молодь? Відчуй задоволення! Бери і йди! - кричить реклама. Але немає реклами: учись і працюй.

Проте ніхто ще не спростував універсальні вартості життя і соціальної поведінки, апробовані нашою тисячолітньою історією і визнані світом, вони поки що не втрачені і залишаються в арсеналі виховання.

Завдяки інформаційним технологіям і мас-медіа стають доступними нашій молоді міжнародні культурні ресурси та ресурси більш розвинених інших національних держав. Це фундаментальні моральні засади: моральні закони і традиції, постульовані міфологією, релігією, звичаями; етичні й естетичні норми; універсальні усвідомлювані фізичні, біологічні і ціннісні потреби щоденного життя. Зберігаються традиційні цивілізаційні рамкові культури (для нас -християнська), якими збагачуємося через мовні, освітні, релігійні, комерційні та інші контакти.

Потужним ресурсом були і ще довго будуть національні ідеології, культура та символи, державні і громадянські інституції (конституція, герб, прапор, гімн, мова), тому національна держава є нічим не замінним ресурсом освітньо-культурного зростання і розвитку молоді. Вона ж повинна стати і гарантом її працевлаштування та суспільної адаптації.

Регіональні особливості культури і мови повинні сприйматися як часточки національного інваріанту, прикраси його варіантів, а не окремішні альтернативи, що ведуть до зневаги загальнонаціонального чи до роз'єднання нації.

Нині у повсякденному житті, яке колись (ще століття тому) було моногран-ним, а тепер багато-, різноманітногранне, сходяться елементи усіх рівновеликих і різномалих культурних ресурсів. І на цей виклик часу треба відповідати достойно: зберігаючи національну ідентичність, культуру й мову, орієнтуватись у планетарній культурі, цивілізаціиних і національних культурах, збагачуючись інтелектуально і духовно.

Для сучасного способу життя молодої людини важливою ознакою її успішного розвитку є відкритість особистості до самої себе, до інших, до друзів, колег, до своєї і чужих культур, до світу і часу, в якому живемо і на запити якого маємо відповідати – само презентуватися. Відкритість особистості є важливою передумовою самоусвідомлення і – головне – самореалізації. Відкритість особистості виявляється у здатності індивіда акумулювати людський досвід, духовні здобутки цивілізації і власного народу, моральні цінності, „смисли буття, ставлення до Бога й відтворювати їх на вищому щаблі розвитку, зокрема в просоціальній поведінці. Відкритість надає людині цілеспрямованості, створює психологічний простір для емоційного осмислення істинних вартостей буття, допомагає відкрити себе в цьому світі і сповна реалізувати в ньому свій людський потенціал» [1].

Мовна ситуація в Україні перебуває в динаміці.

У формуванні і утвердженні мовної політики національної держави потрібно враховувати такі чинники (позиції) :

• роль мови титульної нації (це науковий термін у соціології для називання основного корінного етносу, що надає назву державі) у націє – і державотворенні;
• наявність інших етносів, їх походження, кількісний склад, внесок у формування народногосподарського і культурно-освітнього комплексів держави;
• рівень і якість стосунків між основним етносом і національними меншинами;
• оцінка попередньої мовної ситуації і перспектива на майбутнє (чого ми хочемо?);
• реальність освітньо-культурної практики і психолінгвістичні мотивації.

Слід взяти до уваги одне з головних положень соціолінгвістичної науки і практики: „Одна із специфік існування національних меншин полягає у тому, що вони неодмінно мають бути дво- або багатомовними, оскільки вивчення і знання своєї національної мови забезпечує їм збереження себе як самобутньої етнічної групи в іншомовному середовищі, а оволодіння державною мовою країни, громадянами якої вони є, надає їм можливість інтегруватися до даного суспільства, стати його повноправним членом»[4; 16].

Соціолінгвістичні дослідження (анкетування, усне опитування, коментарі) „підтверджують лояльне ставлення більшості іншонаціонального населення України до вивчення української мови як державної та розуміння необхідності цього, однак для її засвоєння вони потребують суттєвої допомоги з боку держави»^; 16];

Підсумовуючи, варто наголосити на першочергових питаннях:

• необхідно виробити чітку стратегію мовної політики держави і дотримуватися її незалежно від виборів. Це має бути політика офіційної одномовності. Єдина державна (офіційна) мова є консолідуючим чинником національного державотворення;
• прийняти новий Закон про державну мову в Україні, в якому слід відобразити усі мовні потреби і завдання держави та визначити механізми, шляхи, способи втілення (реалізації) ;
• представляти наші культуромовні цінності у світі, розширювати україністику у світі (мовна інтернаціоналізація) ;
• створити умови для збереження мов усіх національних меншин;
• визначитися, як бути з місцевими мовними особливостями (з регіональним компонентом) ;
• пропагувати при державній одномовності широку і різноманітну індивідуальну багатомовність (добре, аби у державі були знавці літературних мов усіх великих держав) ;
• створити перспективну програму наукових лінгвістичних досліджень на великий термін;
• в центр освітніх завдань поставити завдання мовної освіти і мовного виховання, бо це надійний канал одержання найновішої інформації у знаннєвому суспільстві.