Національна безпека

У періодичних виданнях надруковано багато статей та доповідей стосовно проблем безпеки, але незважаючи на безмежну кількість публікацій на цю тему, теоретичні й методологічні напрацювання щодо питань національної безпеки значно відстають від публіцистичних матеріалів.

Розробка концептуальних положень теорії національної безпеки у загальному контексті національних інтересів та національних пріоритетів України є життєво важливою справою, без вирішення якої проведення обгрунтованої внутрішньої та зовнішньої політики принципово не можливе. Будь-які ініціативи держави постійно будуть обертатись навколо питань:

Які національні інтереси має Україна у цей час і матиме в майбутньому?

Які фактори можуть впливати на внутрішню та зовнішню складові безпеки?

Звідки виходять загрози національній безпеці України (окремо її суверенітету й територіальній цілісності)?

Чи є в країні механізми забезпечення національної безпеки та наскільки ефективно вони можуть попередити можливі загострення ситуації у сфері внутрішньої та зовнішньої безпеки?

Чи відповідає внутрішня та зовнішня політика держави геополітичним реаліям та внутрішньому стану в Україні?

Відповідь на ці та багато інших питань якраз і має дати Концепція національної безпеки України.

Зважаючи на те, що західною політологією теоретичні питання національної безпеки були розроблені досить досконально, вони були покладені в підгрунтя теоретичних розробок українських фахівців.

Основоположні ідеї сучасного розуміння національної безпеки у своєму більш-менш чіткому концептуально-теоретичному оформленні були вперше сформульовані у так званому «Законі про національну безпеку», прийнятому в США у 1947 році. Проблематика «національної безпеки» у післявоєнний період та наступні десятиріччя перетворилася на самостійну академічну галузь у рамках «стратегічних досліджень» та загальної теорії міжнародних відносин. Поняття «національна безпека» стало невід’ємним атрибутом більшості воєнно-політичних концепцій, аналітичних та прогностичних розробок довгострокового, глобального характеру. Проте й досі немає чіткої, загальновизнаної дефініції поняття «національна безпека». Розбіжності між науковими школами та окремими дослідниками досить радикальні.

«Класичні» визначення його, як правило, зорієнтовані зовнішньоцентрично щодо держави. «Національна безпека, – за визначенням Е. Азера та Ч. Мура, – є фізичний захист держави від зовнішніх насильницьких загроз переважно військового характеру». У широкому плані, вважає П. Хат, «національна безпека є передумовою того, що зовнішні військові загрози й різноманітні форми ядерного шантажу проти країни та її союзників (поширене стримування) можуть бути мінімізовані». Досить частими є й прямі паралелі (при збереженні тієї ж самої екстравертності та державоцентричності) до розглянутого вище підходу Т. Гоббса. Так, Р. Джексон вважає, що національна безпека є раціональний страх, який виникає внаслідок існування в оточенні інших держав, що «озброєні та недостатньо цивілізовані й можуть стати причиною збитків, руйнувань і навіть загибелі даної країни, якщо їх сила буде застосована проти нас та перевершить наш захист».

Обмеженість «класичного підходу» до визначення національної безпеки очевидна і зумовлена чотирма головними причинами: вузьким, переважно військовим, тлумаченням розглянутого питання; надзвичайною його орієнтацією на державу як єдиного гаранта національної безпеки; ігноруванням внутрішніх компонентів національної безпеки; відсутністю розуміння відносності та суб’єктивного характеру самого поняття «національна безпека».

Аналіз основних підходів до операціоналізації категорії «національна безпека», тобто форми її вираження через інші знані категорії соціальних і політичних наук, свідчить, що найбільшого поширення останнім часом набули два підходи, дві школи західних дослідників. Одна з них (С. Браун, Б. Броді, У. Ліппман, М. Каплан, Г. Моргентау, С. Хоффманн та ін.) розглядає «національну безпеку» та її похідні категорії крізь призму «національних інтересів». Представники іншої точки зору (А. Волферс, К. Норр, Ф. Трегер, Д. Кауффман, А. Ахарія та ін.) пов’язують національну безпеку із системою базових цінностей суспільства.

Труднощі з розробкою теорії «національної безпеки» за допомогою концепції «національних інтересів» стимулювали останніми роками піднесення альтернативного підходу, пов’язаного із зверненням до систем цінностей, що визначають цілі, засоби і методи взаємодії держав на міжнародній арені. «Безпека – є цінність, – підкреслює А. Волферс, – поряд з іншими цінностями національної держави». Водночас безпека інструментальна стосовно інших базових цінностей, таких як «добробут» або «розвиток», оскільки вона є засобом збереження та підтримки цих цінностей. У зв’язку з цим національна безпека визначається як «частина» державної політики, що має на меті створення внутрішніх та міжнародних політичних умов, сприятливих для збереження чи зміцнення життєво важливих національних цінностей перед лицем існуючих або потенційних супротивників.

Ряд сучасних дослідників звертає увагу на складний характер поняття «національна безпека», що вбирає в себе як суб’єктивні, так і об’єктивні компоненти. «Безпека в об’єктивному плані, – підкреслюють аналітики військової академії у Вест-Пойнті, – відбиває відсутність загроз базовим цінностям суспільства, у суб’єктивному плані – відсутність страху, що ці цінності можуть бути зруйновані».

Визначальні стратегічні категорії, такі як «національна безпека», «політика в галузі національної безпеки», «національна стратегія» та ін., виводяться теоретиками розглянутої течії з найбільш загальних базових цінностей, насамперед територіальної цілісності та політичного суверенітету, а також із так званих екзистенціальних цінностей, таких як «виживання», «добробут», «рівноправність», «свобода», «розвиток», «справедливість» тощо.

Віддаючи данину досягненням західної політології у розробці питань національної безпеки, слід враховувати, що її концептуальні положення грунтуються на усталених процесах розвитку західного суспільства, ринковій економіці, індивідуалізмі, розвинутій демократії, існуючих політичних націях та переважно мононаціональних державах. Усе це знайшло відображення в теоретичних засадах західних концепцій національної безпеки