Народна медицина

Знання та дотримання вимог чинного законодавства щодо умов провадження медичної практики в галузі НіНМ стає все більш важливим, оскільки підвищує правовий захист суб'єкта підприємницької діяльності в цій галузі на територіальному ринку медичних послуг, що дедалі активніше формується.

Важливою особливістю хвороб сучасної цивілізації є висока індивідуальна варіабельність патогенезу і клінічних проявів, що ускладнює, а часом і унеможливлює застосування стандартних схем лікування. У таких випадках складно використовувати традиційні методи діагностики, етіотропної та патогенетичної терапії, яка базується на нозологічному принципі. Натомість особливої актуальності набувають методи нетрадиційної медицини.

На жаль, у нашій країні до терміна «нетрадиційна медицина» скептичне ставлення. Недовіра до нетрадиційних методів лікування багато в чому залежить від нерозуміння медико-біологічних феноменів, що спостерігаються в цій сфері. Однак, якщо хтось не спроможний пояснити певний феномен, це не означає, що його не існує.

Досить часто ми можемо спостерігати зіставлення нетрадиційної медицини з класичною. Багато прихильників традиційної західної медицини переконані, що до натуральної (народної) медицини потрібно звертатися тільки у випадках, коли пацієнта не влаштовує дорожнеча фармпрепаратів чи йому недоступне сучасне високоякісне лікування тощо.

Однак рефлексотерапію, мануальну терапію, гомеопатію, фітотерапію, іридодіагностику, гірудотерапію вже давно використовують у світовій практиці в системі лікувальних та реабілітаційних заходів (у різних інтерпретаціях). І назву «нетрадиційні» ці методи отримали завдяки тому, що історія їх формування пов'язана з іншими країнами, а методики і підходи є досить нестандартними.

Головним визначальним принципом нетрадиційної медицини є сприйняття організму як єдиного цілого, а відтак передбачається, що вплив на нього має бути більш диференційованим. На відміну від класичної медицини об'єктом вивчення лікаря нетрадиційної медицини є індивідуальні ознаки і реакції хворого. Кожен пацієнт відрізняється від інших (з подібним захворюванням) притаманними тільки йому відчуттями і симптомами, які не завжди вкладаються в рамки нозологічних форм. Багато сучасних підручників після опису нозологічної форми пропонують стандартні схеми лікування, в яких зазначаються незначні варіації. Для складання ж повної картини хвороби потрібно вивчити фізичний, розумовий, емоційний стан пацієнта, умови, в яких він перебуває, особливості конституції, спадковість.

Нетрадиційна медицина має східні й західні історичні корені. Вона поєднує перевірену тисячоліттями гармонійну і струнку теорію виникнення і розвитку захворювань, їхню диференційну діагностику, а також власні підходи до лікування. Тісне поєднання найефективніших методик сучасних і стародавніх медичних систем може стати запорукою значного поліпшення ефективності та якості медичної допомоги.

Методи нетрадиційної медицини можуть бути застосовані як для зміцнення сил здорової людини, так і з метою відновлення здоров'я на різних етапах реабілітаційного лікування в умовах лікувально-профілактичних і санаторно-курортних закладів. На нинішньому етапі розвитку медицини можна говорити про інтегративну медицину, яка поєднує сучасну європейську і натуральну медицину (народну, нетрадиційну, альтернативну, східну традиційну тощо). Така інтеграція відкриває якісно нові можливості в галузі охорони здоров'я.

Тему інтеграції озвучено на одному з форумів ВООЗ ще у 1987 році, де було визначено, що на сучасному етапі розвитку медицини важливим аспектом є тісна інтеграція європейської і східної медицини з метою забезпечення більш високої ефективності зміцнення здоров'я і лікування.

Інтегральна назва усіх напрямів сучасної і стародавньої медицини, в основі яких лежить системний підхід, може бути виражена одним визначенням – холістична медицина, яка має свої особливості та підходи, що відрізняються від традиційних.

Холістична медицина – це медицина, з одного боку, цілісна, яка враховує всі внутрішні й зовнішні зв'язки живого організму, оцінює людину з позицій духу, енергетики, соматики, соціальних і природних умов її перебування, а з іншого – синтетична галузь, що базується на синтезі всіх знань, якими володіє сучасне людство щодо живих організмів і Всесвіту. В деяких європейських країнах таку медицину називають біологічною.

Докладний аналіз методів, зарахованих до нетрадиційних, визначення їх можливостей та використання в системі охорони здоров'я довели, що для їх застосування керуються даними загальноприйнятих клінічних досліджень та обстежень. Але трактування отриманих даних відрізняється від трактування в традиційній медицині.

Приміром, традиційне встановлення нозологічного діагнозу є основоположним для використання методів фітотерапії та мануальної терапії. Однак фітотерапія може бути ефективнішою за умови врахування біоритмологічних характеристик функціонування організму і дії ліків (що тісно взаємопов'язане). Окрім того, відомо, що рослини, які ростуть на території постійного проживання хворого, більш ефективні у його лікуванні, аніж рослини з далеких країв. Кожний засіб має свої особливості і параметри дії. Подібний підхід особливо важливий для проведення реабілітаційної, протирецидивної і профілактичної фітотерапії, коли виникає потреба у комбінації специфічних і неспецифічних компонентів. Він певною мірою сприятиме реалізації принципу індивідуалізації лікувального процесу.

Використання принципу етапності в застосуванні фітотерапії дає змогу чітко визначити роль і місце комплексних рослинних препаратів на різних етапах захворювання.

Особливо зростає роль засобів рослинного походження у лікуванні хронічних захворювань, де вони можуть бути використані як засоби підтримувальної терапії (в період між курсами основного лікування). На початкових стадіях хронічних захворювань фітопрепарати можуть слугувати засобами основної терапії, на стадіях з вираженою картиною захворювання – засобами додаткової терапії, на пізніх стадіях – засобами підтримувального та симптоматичного лікування.

Щодо застосування мануальної терапії в практичній діяльності лікаря, то необхідно врахувати, що вона є найефективнішою на початкових (функціональних) стадіях патологічних змін. І запорукою цієї ефективності є вміле поєднання діагностичних і відповідних лікувальних прийомів.

А от для призначення гомеопатичного лікування нозологічного діагнозу замало. У такому випадку визначається гомеопатичний діагноз, який базується на оцінці стану всіх фізіологічних систем організму, аналізі всієї сукупності симптомів, а також особистості хворого. Для лікаря, який має намір застосовувати гомеопатію, важливою умовою є поетапне виконання дій, які передбачають діагностичне дослідження пацієнта з подальшим визначенням потенції й інтервалу прийому гомеопатичного препарату.

Запорукою ефективного застосування методу гомеопатії є призначення так званих конституційних препаратів, яким відповідають фізичні та психічні ознаки пацієнта. Але в пригоді можуть стати й комплексні гомеопатичні ліки, які можуть бути використані як симптоматичні препарати. Фармакологічна характеристика гомеопатичних ліків містить докладний опис реакції організму на досліджувану речовину (суб'єктивні відчуття й об'єктивні зміни, у тому числі час їх появи і зникнення, залежність від аліментарних, температурних, барометричних, психічних й інших чинників).

Найбільш трудомістким і водночас найдієвішим є метод рефлексотерапії. Його можна застосовувати і як монотерапію, і як метод комплексного лікування. В обох випадках визначальним є синдромологічний підхід, коли перелік виявлених у пацієнта синдромів визначає подальшу тактику лікувального втручання. Якщо встановлено, що виникнення хвороби зумовлене дією емоційних (радість, туга, страх тощо), смакових (кислий, солодкий, солоний тощо) чи погодних (холод, спека тощо) чинників, у пригоді може стати будь-який спосіб впливу на біологічно активні точки.

Щодо діапазону методів рефлексотерапевтичного впливу, то вони можуть варіювати – від механічних класичних до сучасних апаратних.

Рефлексотерапевтичне втручання можна здійснювати на будь-якому етапі хвороби. Ефективність такого лікування визначається здатністю організму до трансформації, тому може бути високою у разі застосування на початкових стадіях розвитку хвороби. Найбільш піддатливими для такого лікування є функціональні порушення, навіть ті, що пов'язані з органічними змінами. Тому методи рефлексотерапії використовують і в лікуванні дітей та осіб похилого віку.

Стосовно гірудотерапії, то найбільш оптимальним й ефективним є застосування цього методу з урахуванням віку пацієнта, емоційного статусу, стану компенсаторних механізмів, даних стандартних лабораторних досліджень.

Значну роль в інтеграції нетрадиційних методів лікування відіграють системи додипломної та післядипломної підготовки лікарів у навчальних закладах ІІІ-ІV рівня акредитації. Найбільш трудомістким є додипломний етап, оскільки студенти вивчають традиційні клінічні дисципліни, які формують особливий погляд на традиційні нозології. Та й клінічний досвід студентів замалий.

Післядипломний етап підготовки лікарів має дві складові. Перша – це дисципліна «традиційні немедикаментозні методи» у програмі підготовки лікарів-інтернів зі спеціальності «загальна практика – сімейна медицина». Друга – курси підвищення кваліфікації у вигляді тематичного вдосконалення, спеціалізації та передатестаційної підготовки зі спеціальностей «нетрадиційна медицина» та «рефлексотерапія». Лікарі, які навчаються на таких курсах, здійснюють свій вибір виважено, маючи за плечима клінічний досвід.

Методи нетрадиційної медицини можуть бути застосовані в медичній практиці як окремо, так і в комплексі. Зрештою ефективність їх застосування залежить від кваліфікації лікаря та від адекватності обраних методик виявленим ознакам хвороби. Та вже сам факт застосування нетрадиційних методів впродовж тисячоліть і дотепер свідчить на користь їх високої ефективності і доводить їхнє право на почесне місце в сучасній медицині.

 

 

Верхратський С. А., Заблудовський П. Ю. Історія медицини: Навч. посібник. – К. : Вища школа, 1991.

Кулемзіна Т. Нетрадиційні методи лікування посядуть належне місце в сучасній медицині // Ваше здоров’я. – 2007. – № 21 (898).

Попов О. П. Лікарські рослини в народній медицині. – К. : Здоров’я, 2001.