Невербальні засоби спілкування в системі фразеології української мови

Статтю присвячено аналізу деяких праць вітчизняного та зарубіжного мовознавства в царині невербальної комунікації; окреслено перспективи розвитку паралінгвістики у зв’язку з фразеологічним фондом української мови..

Ключові слова: паралінгвістика, невербальне спілкування, жестовий фразеологізм, кінесика.

 

Статья посвящена анализу некоторых работ отечественной и зарубежной лингвистики в области невербальной коммуникации; описаны перспективы развития паралингвистики в взаимосвязи с фразеологическим фондом украинского языка.

Ключевые слова: паралингвистика, невербальное общение, жестовый фразеологизм, кинесика.

 

The article deals with the analysis of some works of home and foreign linguistics in the field of nonverbal communication; the author describes the prospects of development of paralinguistics with respect to the phraseological fund of the Ukrainian language.

Key words: paralinguistics, nonverbal communication, gesture phraseologism, kinesics.

 

Залучення невербальних компонентів комунікації до кола мовознавчих, лінгвокультурологічних, психолінгвістичних досліджень набуває в умовах наукового сьогодення особливого значення. По-перше, це є прогресивним кроком на шляху до вдосконалення мовленнєвої діяльності людини, по-друге, такий підхід дозволяє більш систематично й організовано визначати специфіку особливих мовних одиниць, які поєднали у своїй семантиці невербальні та вербальні коди. Під час аналізу лексико-фразеологічного складу будь-якої мови виникає питання про мовленнєву діяльність окремого етносу, а це означає, що постає перспектива розглядати семіотику етносу загалом. Невербальний код є провідним серед інших семіотичних кодів, який за комунікативним потенціалом може дорівнювати коду вербальному.

Розробка ідей зарубіжних учених спровокувала розгалуженість наукових пошуків у царині несловесної комунікації. Вони вивчали найрізноманітніші питання від формального та семантичного аналізу невербальних знаків у їх співвідношенні з мовними (І. Н. Горєлов, Г. В. Колшанський, Т. М. Ніколаєва, Б. А. Успенський) ; до власне лінгвістичних, які спираються на соціолінгвістичні, психолінгвістичні та ін. аналітичні положення. Останні використовувалися задля того, аби розпізнавати за невербальними і вербальними знаками емоційні стани, процеси та явища, характеризувати національні особливості словесної й несловесної поведінки, здійснювати аналіз способів відображення невербальної поведінки в художній літературі (Г. Ю. Крейдлін, Р. К. Потапова). Визначено специфіку відображення невербальних елементів вербальними засобами (Є. М. Верещагін, В. Г. Костомаров, О. В. Красильникова), особливості семантичної структури вербальних номінацій невербальних елементів (І. В. Абрамець, Л. І. Ройзензон, А. В. Філіппов). Результати досліджень сприяли створенню жестових словників та посібників (А. О. Акішина, С. О. Григор’єва, Л. І. Дмитрієва, Г. Ю. Крейдлін), де зазначено передусім національно-культурне різноманіття невербальної поведінки. За останні 30 років науковий пошук сконцентрувався здебільшого в межах психологічної науки (Н. Т. Абрамова, М. С. Адріанов, С. О. Арістов, М. І. Кілошенко, В. О. Лабунська, В. П. Морозов тощо) та дотичних до неї психолінгвістики, психосеміотики і психосемантики. Кінетичну мову в лінгвокультурологічному й лінгвістичному аспекті досліджували Е. Бадраа та К. У. Геворкян, кінетичний і проксемічний рівень невербальної комунікації був предметом зацікавлення О. І. Галичева, на розвиткові лексичного значення через узаємозв’язок слова та жесту акцентував С. Б. Гончаренко, Низка праць стосувалася порівняльно-типологічного та структурно-семантичного аналізу паралінгвальних засобів у мовному аспекті (Д. А. Абдуазірова, Г. В. Блінова), а також компаративістичних розвідок у зіставленні невербаліки англійської та російської мов (Н. І. Смирнова і т. ін). У Росії за час інтенсивних досліджень невербального спілкування утворилися три школи, зосереджені у таких містах: Москва (А. О. Акішина, О. О. Бодалєв, Х. Х. Міккін, О. О. Петрова), Санкт-Петербург (М. І. Кілошенко, В. М. Куницина, О. М. Михєєва, В. Н. Панфілова), Ростов-на-Дону (В. О. Лабунська, А. П. Оконешникова).

В Україні поки що зарано говорити про виокремлення спеціалізованих лінгвістичних центрів вивчення несловесної комунікації, формування вітчизняних наукових шкіл. Опрацювання паралінгвальних явищ здійснено в таких напрямках: вербальні і невербальні засоби як складники емоційного реагування, зокрема й у різних дискурсивних практиках, здебільшого англомовних (Т. О. Анохіна, Г. І. Барташева, Н. П. Киселюк, Т. Ю. Ковалевська, Л. В. Козяревич, М. -М. О. Рибалко, Л. В. Солощук, О. А. Янова) ; на матеріалі говірок (Г. К. Барилова) ; на матеріалі синтаксису турецької мови (Т. М. Терещенко) ; специфіка лексики на позначення паравербальних дій, кінетичної поведінки персонажів тощо (В. В. Ганєчко, І. П. Попік, О. А. Стародубцева) ; особливості відображення невербальної комунікації у фразеології болгарської та німецької мов (Л. Є. Петровська, О. В. Харчук) та паремійному фонді української мови (Т. Ф. Осіпова). Словники чи посібники, що відображали б особливості комунікації українців на рівні кінесики у науковому обігу відсутні, як немає й системних досліджень, які стосувалися б несловесної взаємодії, зокрема її передачі мовними одиницями. Очевидно, що відбувається передача засобів одного коду (паралінгвального) засобами іншого (мовного), включення однієї семіотичної системи в іншу. Стійкі вислови найпотужніше акумулюють комунікативний досвід етносу, особливо специфіку так званої мови тіла. Тому науковий пошук має стосуватися аналізу процесів утворення та розвитку сталих виразів з невербальним компонентом, ураховуючи національно-культурну, психоментальну характеристику носія мови.

Мета статті полягає в тому, аби проаналізувати здобутки вітчизняного мовознавства в царині невербальної комунікації, окреслити перспективи розвитку паралінгвістики у зв’язку з фразеологічною системою української мови.

Одним із перших у слов’янському мовознавстві, хто звернув увагу на «фразеологію людини», був О. О. Потебня. Учений указував на функціонування особливих виразів, які наявні в національній мові для «вербалізації несловесних засобів спілкування», або, за його вдалим