Правове становище України в складі Речі Посполитої

На початку XIV ст. у Польщі відбувається процес централізації польських земель. Незворотних обертів об’єднавчі тенденції набирають за часів князювання Казимира НІ (1333-1370 pp.). 

Скориставшись із внутрішніх чвар у Литві, 1430 року Польща поширює свою владу на Західне Поділля із центром у Кам’янці. Водночас Чернігівщина, Новгород-Сіверщина й Стародубщина потрапили під владу Московського царства, Північною Буковиною оволоділа Угорщина. У 1359 році ця територія опинилася під владою Молдавії, а в середині XVI ст. Північна Буковина разом з Молдавією потрапили до складу Туреччини.

З кінця XIV ст. впродовж наступних майже 200 років долю більшості українських земель визначав політичний курс Польщі і Литви, спрямований на обопільне зближення. Результатом тривалого руху назустріч один одному стало ухвалення на Люблінському сеймі 1569 року унії, яка юридично оформила об’єднання Польщі і Литви в одну державу - Річ Посполиту.

Після злиття двох держав в одну Велике князівство Литовське не втратило повністю своєї самостійності. Воно продовжувало мати у своєму розпорядженні власне військо, законодавство, окрему адміністрацію, чинну фінансову систему. Втрати торкнулися донедавна належних їй українських земель - Київщини, Волині, Поділля, що відійшли до Польського королівства. Щоправда, на Люблінському сеймі українська делегація неодноразово порушувала питання про можливість включення України, як третього суб’єкта, до складу Речі Посполитої. Хоча цього зробити не вдалося, король змушений був піти на значні поступки українським депутатам. Одразу після укладення унії своїм привілеєм він підтвердив рівноправність православних і католиків, дозволив користуватися українською мовою у діловодстві й зносинах коронної канцелярії з місцевою адміністрацією. Принаймні, ще впродовж двох десятиліть українські землі у складі королівства Польського мали статус, близький до автономного.