Розвиток українсько-польських відносин у 1919-1939 рр.

Актуальність теми дослідження. Польща є країною, яка однією з перших визнала створення Української держави і за десять років її незалежності зуміла налагодити з нею тісне економічне, політичне, наукове і культурне співробітництво, яке є прикладом добросусідства і партнерства у світовому співтоваристві. Проте формування і становлення такого добросусідства відбувається в складних умовах болючого обопільного процесу переосмислення взаємовідносин між Україною і Польщею, зрозуміння і покаяння за ті несправедливості, які чинилися між ними упродовж тисячі років співіснування. Політичним підґрунтям для налагодження і зміцнення добросусідських і навіть союзницьких стосунків стало прийняття важливих міждержавних документів, зокрема, «Декларації про принципи та основні напрями розвитку українсько-польських відносин» (1990), «Договору про добросусідство, дружні відносини і співробітництво» (1992), Спільної заяви Президентів України і Республіки Польща «До порозуміння і єднання» (1997), рекомендації і рішення представницького українсько-польського форуму в м. Києві (серпень 2001).

У цьому процесі відіграють важливу роль українська та польська історичні науки, які докладають чимало зусиль, щоб з позицій об'єктивізму та історичної правди переосмислити для потреб сучасності всі події та явища минулого і сьогодення між державами. Уже в травні 1992 року в Кам'янці-Подільському відбулась представницька міжнародна наукова конференція «Польща-Україна: історична спадщина і суспільна свідомість». Головними дискусійними проблемами українсько-польського діалогу істориків стали початки стосунків між Давньоруською державою і Польщею. Оцінки Люблінської унії 1569 року, понад трьохсотрічне володарювання Речі Посполитої в Україні та національно-визвольної війни українського народу в ХVII ст., польсько-український аграрний конфлікт у Правобережній Україні в ХІХ - на початку ХХ ст., польсько-українська війна 1918-1919 рр., репресії щодо запровадження польської культури в Україні в 30-50-ті роки, польсько-українське протистояння 1921-1939 рр. у Західній Україні; протиборство формувань Армії Крайової і ОУН-УПА у прикордонних регіонах України і Польщі в роки Другої світової війни; геноцид щодо українського населення в Польщі у 1944-1947 рр. та ін. Позитивною стороною роботи цієї конференції було те, що до діалогу українських (Я. Ісаєвич, Я. Дашкевич, В. Смолій, І. Дзюба та ін.) і польських вчених (В. Серчик й ін.) прилучилися науковці західної української діаспори, історики США (Р. Коропецький та ін.), Англії (Г. Грабович й ін.), Франції (Д. Бовуа), Німеччини, Японії, Росії, Литви й інших країн. Результатом роботи форуму стало видання збірника тез доповідей та тому з розгорнутими доповідями його учасників «Польсько-українські студії».

Подальший розвиток зазначених спірних наукових проблем знайшов продовження в діалогу українсько-польських істориків під час роботи аналогічних конференцій і нарад, що відбулися в Україні, зокрема, «Проблеми трансформації в гуманітарній, соціально-економічній та науковій сферах» (Тернопіль, 1997), «Національні меншини Правобережної України: історія і сучасність» (Новоград-Волинський,1998), «Поляки на Хмельниччині: погляд крізь віки» (Хмельницький, 1999), «Поляки на Поділлі: історія і сучасність» (Кам'янець-Подільський, 2002), «Україна і Польща у Східно-центральній Європі: спадок і майбуття» (Київ, 1999) та інші, а в Польщі - «Україна і Польща: 1000 років сусідства» (Перемишль, 1990-1999, т. 1-4), «Польща-Україна: важкі питання: українсько-польський семінар» (Варшава-Луцьк, 1996-2000, т.1-8), «Польсько-українські зустрічі - Studia Ukrainica» (Варшава, 1994), «Українці в новітній історії Польщі. 1918-1989» (Слупськ, 2000), «Польща і Україна після Другої світової війни» (Жешув, 1998) тощо.

Водночас в Україні та Польщі відбулося ряд вузько тематичних міжнародних наукових зібрань істориків з болючих проблем минулого і сучасності обох країн. З-поміж них привертають увагу насиченістю наукових програм, дискусійним характером доповідей  - міжнародні наукові наради «Острогіана в Україні і Європі» (Старокостянтинів, 2001, такого ж рівня конференції «Козацькі війни ХVII століття в історії та свідомості польського і українського народів» (Львів-Люблін, 1996), «Україна і Польща доби романтизму: образ сусіда» (Кременець, 1999), «Українсько-польські відносини в ХХ ст.: державність, суспільство, культура» (Тернопіль, 1999), «Українсько-польські відносини в Галичині у ХХ ст.» (Івано-Франківськ, 1997), «Друга світова війна і Україна» (Київ, 1996), «Волинь у Другій світовій війні та перші повоєнні роки» (Луцьк, 1995), «Проблеми переселення і депортації українського і польського населення в 1944-1953 рр.» (Львів, 1991), «Депортація українців з Лемківщини, Надсання, Холмщини, Підляшшя (1944-1947 рр.) (Львів, 1996) та ін.

Отже, з огляду на сьогоднішні події – інтеграцію України у Європейську спільноту, тісну співпрацю з державами-сусідами, зверненням до історичних коренів відносин між державами-сусідами, досить актуальною є проблема формування українсько-польських відносин впродовж 1918-1939 рр.

Стан дослідження проблеми. Над розв'язанням складних проблем українсько-польських відносин крізь призму історії сьогодні активно працюють Інститут історії України НАН України, Інститут українознавства Академії наук України, Інститут національних відносин і політології Академії наук України та інші наукові центри та гуманітарні кафедри вузів держави. Під їх захистом ведуть діалог з польськими істориками щодо складності подолання стереотипів і обопільного коливання між патріотизмом і націоналізмом, між союзом і протиставленням відомі українські вчені Я. Ісаєвич, Я. Дашкевич, С. Макарчук, Л. Зашкільняк, А. Кондрацький, Г. Сторонський, Ю. Макар, М. Гетьманчук, П. Костик, В. Сергійчук, Р. Савич, М. Литвин, В. Тимошенко, І. Чулик й ін.

Якщо ж взяти за приклад тільки найболючіші проблеми відносин між обома народами у ХХ ст., то за останні десять років з'явилися в Україні ґрунтовні роботи з новими поглядами і підходами до вивчення українсько-польського протистояння в період національно-демократичної революції і громадянської війни 1918-1920 рр., які створили Б. Гудь і В. Голубко («Нелегка дорога до порозуміння»), М. Литвин («Українсько-польська війна 1918-1919 рр.»), С. Макарчук («Українська республіка Галичан»), О. Красівський («Східна Галичина і Польща в 1918-1923 рр.) М. Гетьманчука («Українське питання» в радянсько-польських відносинах 1920-1939 рр.») й ін. Терор, репресії і переслідування поляків в Україні режимом у 20-50-ті роки стали об'єктом досліджень А. Кондрацького, Г. Стронського, В. Нестеренка та інших науковців. Особливу увагу дослідники українсько-польських відносин приділяють вивченню геноциду - акції переселення українців у Польщі в 1944-1947 рр. Цій проблемі присвятили свої праці Л. Васильєва, В. Бадяк, В. Сергійчук, П. Костик, І. Чулик, В. Козловський та ін. Дякуючи усім цим дослідженням в сучасній українській історіографії відновлена історична правда про життя поляків в Україні та українців у Польщі в ХХ ст., здійснено реабілітацію в науковому плані багатьох діячів обох народів, репресованих тоталітаризмом, створено підґрунтя для врегулювання демократичним шляхом взаємних претензій, важких питань в українсько-польських відносинах.

Не менш активно ведуть діалог, здійснюють дослідження конфліктів у польсько-українських відносинах польські історики, шукаючи не тільки історичну істину, але й шляхи виправдання багатьох із них. Зокрема, ще у 1992 р. спробував пояснити історію всіх основних польсько-українських суперечностей у спеціальній монографії М. Сiвіцький. Його колеги спробували деталізувати частину з них, знайти нові підходи і зрозуміння в їх вивченні. Так, Т. Кемпа, створюючи книги про рід князів Острозьких, визнав їх прогресивну діяльність у відстоюванні православ'я, української культури. Відомий історик В. Серчик, пишучи про національно-визвольну війну українського народу середини ХVII ст., солідаризується в основному з оцінкою її справедливого характеру, високо оцінює роль козацтва та полководницький талант великого гетьмана Богдана Хмельницького. Велика група дослідників (В. Голка, З. Заштофт та ін.), вивчаючи життя польської меншини в Правобережній Україні у ХІХ-на початку ХХ ст., головну увагу акцентує на репресії щодо неї з боку російського самодержавства і полемізує з французьким істориком Д. Бовуа відносно польсько-українського аграрного конфлікту того періоду в регіоні. Над болючою проблемою взаємин обох народів у період 1918-1920 рр. працюють М. Козловський, М. Вжошек, А. Чубинський, С. Лукомський і Ч. Партач, Л. Вищельський, М. Кімецький та ін. Зокрема, польсько-українська війна 1918-1919 рр. у Галичині, за образним висловом М. Козловського, стала «Пірровою перемогою» для Польщі, оскільки викопала величезну прірву між українцями і поляками - природними сусідами і союзниками». Проблемою проживання польської меншини в Україні у міжвоєнний період, репресіями щодо неї з боку радянської влади займались В. Лізак, Я. Купчак, Р. Дзвонковський та ін. Ворожим взаєминам на території Волині і прикордонних районів Польщі в роки Другої світової війни між загонами польського руху Опору і ОУН-УПА присвятили монографії В. Філяр, З. Туровський та інші, а горезвісній «операції Вісла» у Польщі - Е. Місило. Більш детально у такому контексті діалог українсько-польських істориків розглянуто в статті В. Макара «Україна-Польща: важкі питання».

Отже, перелік лише частини опублікованих праць з різних проблем українсько-польських відносин свідчить, що нинішні польські історики не тільки не уникають у дослідженнях конфліктних ситуацій, але й намагаються перехопити ініціативу в свої руки, деталізувати важкі питання, широко їх афішувати й подати, нав'язати свою точку зору в їх оцінці.

Основою виконання роботи стали праці таких відомих вітчизняних та зарубіжних вчених, а також збірники документальних матеріалів. З вітчизняних науковців-істориків, які займалися розробкою даної проблеми, варто виділити дослідження Л. С. Кульчицького, Ю. Л. Шаповала та ін. Зокрема, Я. Дашкевич у роботі "Польсько-українські відносини: українська меншина в Польщі; польська меншина в Україні" значну вагу приділив дослідженю економічного розвитку України у складі Польщі.

Проблемами існування і діяльності українських політичних партій у Польщі згаданого періоду присвятив свою роботу Удовиченко А. А. ("Українське представництво в Галицькому сеймі").

Оскільки тема стосується проблеми українсько-польських відносин, значний масив досліджень становлять праці західних істориків, особливо польських, серед яких слід відзначити роботи Е. Вішка та З. Карпуся, а також М. Папержинської-Турек, Р. Жереліка та Я.-Я. Бруського. 

Звичайно, основну джерельну базу складають архівні документи та преса досліджуваного періоду, яка міститься в архівах Рівного, Луцька та Львова.

Хронологічні межі дослідження. Відповідно до теми і мети роботи нижньою межею досліджуваного періоду є 1919 р. та окремі епізоди попередніх років, які дають змогу висвітлити досліджувані питання, а верхня межа торкається 1939 р.

Предмет дослідження – історичний розвиток України і Польщі в період 1918-1939 рр.

Об’єкт дослідження – особливості стосунків України і Польщі держав у світлі глобальних та місцевих політично-історичних подій.

Мета дослідження - аналіз перебігу українсько-польських взаємин у міжвоєнний період 1918-1939 рр.

Виходячи з об’єкту, предмету та мети завданнями дослідження є:

1) оцінити геополітичний статус і взаємовідносини України і Польщі після І Світової війни;

2) охарактеризувати українсько-польські стосунки в добу визвольних змагань 1919-1921 рр.

3) висвітлити основні напрямки політики Польщі щодо українців1919-1939 рр.;

4) проаналізувати особливості соціально-економічного розвитку західно-українських земель у досліджуваний період;

5) дати характеристику суспільно-політичного становище України під польської владою;

6) визначити джерела і шляхи формування українського політичного визвольного руху 1918-1939 рр. на Західній Україні;

7) з’ясувати роль політичних об’єднань в активізації визвольної боротьби;

8) дослідити особливості кінцевого етапу окупації Польщею Західної України.

Методологія дослідження. У дослідженні були використані такі загальноісторичні методи як історико-генетичний, історичний та системно-структурний, що дало можливість проаналізувати причини загострення україно-польських стосунків, розглянути їх як цілісне явище, порівняти види політичної активності різних представників політичного життя України і Польщі. Підхід до процесу визвольної боротьби українців проти Польщі як до складного соціально-політичного процесу надав можливість застосування методів системно-структурного аналізу. Крім того, у процесі дослідження були використані також спеціально-історичні методи. 

Практичне значення отриманих результатів полягає в можливості їх використання при розробці широкого кола проблем соціальної та політичної історії України ХVІІІ ст., при підготовці узагальнюючих наукових праць, підручників, науково-популярних нарисів.

Структура роботи. Дипломна робота складається зі вступу, трьох поширених розділів, висновків, списку використаних джерел і додатків. Загальний обсяг роботи складає 103 сторінки, з них 81 сторінка основного тексту, список використаних джерел включає 60 найменувань.