Технологія вишивання бісером

 

1. Історія виробу

2. Види виробу

3. Інструкція виробу

4. Фотогалерея

 

Мистецтво виготовлення прикрас із бісеру, як і вишивка та інше жіноче рукоділля, прийшло до нас із глибини історії. З покоління у покоління передавалась техніка виготовлення оздоб, узорів та народних орнаментів.

Завдяки своїй різноманітності, барвистості, самобутнім народним мотивам, витонченості селянські бісерні прикраси здобули визнання не тільки на батьківщині, а й за її межами. Вироби сільських майстринь, створені понад 100 років тому, і сьогодні чарують своєю красою, вражають оригінальністю форм та кольорових поєднань: чудово пасують до сучасного одягу. В наші дні зберігається інтерес до вишивки бісером серед багатьох майстрів, які виготовляють картини, ікони, прикрашають одяг. 

З давніх-давен поняття “вишивка” означало прикрашання тканин, шкіри, побутового обрядового та інтер’єрного призначення з допомогою голки і нитки. Здавалося б простіше є технічні засоби вишивання. Голкою, у вушко якої затягнута нитка, проколювала основу шкіри або тканини, стежки різні за розмірами, кольорові в задуманому напрямі, ритмі повторення стібки-шви. А в результаті створювалося безліч складних, високохудожніх орнаментальних форм. 

Техніка вплітання нитки в основу, коли двосторонньому плані – з лицевої і вивоворотньої сторони – позмінно виступає вишивальна нитка, виконуючи функцію зшивання. призбирування тканини, орнаментування, поширена по всій території України і відома під назвами зшивання. переплітання, перебирання, снування. При її виконанні іде процес активного втручання в структуру тканини. 

До двостороннього методу декорування тканин належать і різноманітні техніки виколювання, вирізування, мережання, обметування, рубцювання тощо. Ці техніки були відомі в усіх областях України. Особливого поширення вони набули на Покутті, Полтавщині, Київщині та ін.

Техніка виколювання передувала появі вирізування. Її своєрідність полягає в тому, що стібки щільно кладуться один біля одного, починаючи з центру, де утворюється голкою дірочка, і навколо неї застеляють площину у формі квадрата, ромба або круга. 

Вирізування виконується в такій послідовності: спочатку обкидаються густими стібками нитки основи і піткання у формі квадратів різної величин, потім вирізуються квадратні отвори. 

Важливим в українській народній вишивці ХІХ ст був активний процес розвитку мережання, змережування, які виконувались в тісному співвідношенні з різними техніками вишивання. В цій діяльності народні майстрині виявили досконале значення технічних навиків, а так само і високу орнаментальну колористичну культуру.

 

 

Батьківщина бісеру – Стародавній Єгипет, де з непрозорого скла виготовляли штучні перлини, які арабською мовою називались «бусра», звідки й пішла його назва. Там він був прикрасою і предметом торгівлі.

На території нашої держави бісер був відомий ще за часів Київської Русі, про що свідчать археологічні дані та письмові джерела. Наші предки знали скляне намисто й бісер не тільки завдяки торговим зв'язкам з країнами

Близького сходу га Візантією. Численні вироби й прикраси із скла, знайдені у VIII-XII ст., свідчать про широкий розвиток склоробної справи.

Склоробство виникло 6000 років тому в Фінікії, про що розповідає легенда: фінікійські моряки, везучи з Африки вантаж соди, висадилися на нічліг і обклали вогнище не камінням, а шматками соди, і на ранок вони знайшли в золі злиток, прозорий і дуже твердий. Це було скло. Зі скла почали робити намисто, які ставали все дрібніше і дрібніше – так з'явився бісер.  Бісер – чудовий по своїх декоративних якостях матеріал. Він привертав увагу майстрів з незапам'ятних часів. Попередники бісеру – скляні намистини – прикрашали одяг давньоєгипетських фараонів.  Центром виробництва бісеру в Європі була Венеціанська республіка. Тут виготовляли дзеркала, намистини, гудзики, бісер та інше. Завдяки ретельній охороні секретів скляного майстерності (до них ставилися складу скляної маси, виробництво соди і т. д.), Венеції до кінця 17 століття вдавалося зберігати монополію на виробництво бісеру і скла. Цю монополію порушили майстри Богемії (Північна Чехія). Вони розробили технологію отримання так званого «лісового скла», замінивши соду деревною золою. Богемське скло добре піддавалося ограновуванню і володіло чудовими оптичними властивостями. Поступово богемський бісер потіснив венеціанський на світовому ринку. І в даний час Чехія є одним з основних виробників бісеру в світі.  Використовувався бісер і в Стародавній Русі. Перші відомості про це належать до 9 – 12 ст. Попередником бісеру на Русі були перли. Широкому поширенню перлинного шиття сприяла відносна доступність матеріалу, так як прісноводні молюски удосталь водилися в річках і озерах. Для багатьох народів Російської імперії елементи одягу, оздоблені дрібним річковим перлами, а з 18 століття і бісером, стали невід'ємною частиною національного костюма.  Перли і бісер також широко використовувалися в світському і церковному шиття. Іноземних гостей Росії дивувало широке використання перлів і бісеру в декоративних цілях, а також майстерність російських вишивальниць. Про них в кінці 16 століття писав шведський мандрівник Петрей: «В шиття вони досвідчені і вправні, так що перевершують багатьох вишивальниць перлами, а їх роботи вивозилися в далекі країни. «  Перша спроба в Росії створити власний бісер відноситься до кінця 17 століття, коли за сприяння венеціанських майстрів була організована майстерня з виготовлення бісеру. Однак, незважаючи на зусилля