Економічний вимір освіти: знання як товар

 

Андрієнко О. В.

 

Здійснено соціально-філософське дослідження феномену комодифікації освіти. Зроблено висновок про те, що, хоча освіта та економіка знаходяться в тісній взаємодії як дві важливі сфери соціального буття, освітні цінності неможна звести до економічних, оскільки освіта є елементом онтологічного ядра культури.

Ключові слова: освіта, економіка, суспільство, цінності, комодифікація.

Освіта як одна з підсистем суспільства та сфера суспільного буття тісно взаємодіє з іншими його сферами, зокрема, з економікою. Аналіз взаємодії освіти з економікою через цінності дозволяє конкретизувати точки перетину духовного аспекту цінностей освіти з матеріальним аспектом суспільної реальності.

Метою даної роботи є соціально-філософське дослідження феномену комодифікації освіти та шляхів взаємодії освіти та економіки.

Питання зв’язку освіти та економіки торкались у своїх роботах Ф. Енгельс [1], Т. Зак [2], В. Іноземцев [3], Н. Цвєткова [4], Н. Багдасарьян [5], О. Карпов [6] та інші вчені, проте дана проблема досі залишається малодослідженою.

Надзвичайно важлива роль економічної сфери в житті суспільства (що стала провідною ще в епоху Нового часу) безпосередньо витікає з впливу на масову свідомість та всі сфери суспільного буття індустріалізації та індустріальних цінностей. Матеріальною основою настання індустріальної епохи були машини та машинне виробництво, а серед цінностей слід виокремити людський розум (здатний підкорювати природу через науку) ; раціоналізм; матеріальний успіх; залежність особистішої позиції від економічних чеснот; праця; прагматизм; техніцизм; індивідуалізм; приватна власність; свобода, рівність, справедливість і демократизм (у соціально-політичному контексті). Крім того, ще більшої універсальності набуває цінність грошей, цього «товару товарів» ХХ ст. На сьогодні гроші крім того, що вони є основою економіки, також виступають і чинником суспільної комунікації, і консолідуючим та селекційним механізмом соціуму, і однією з його центральних цінностей, на яку орієнтується весь процес соціалізації, в тому числі й інститути освіти.

З розвитком індустріальної цивілізації, центральною структурою якої є економіка, аксіологічна сфера суспільства та ціннісна свідомість кожного окремого його члена стають надзвичайно складними та сповненими суперечностей (між правами та обов’язками, суспільними та індивідуальним інтересами, економічним успіхом і нормами моралі тощо). Класики марксизму відзначали негативні зміни в ціннісній площині, пов’язані з суспільно-економічним розвитком. Як пише Ф. Енгельс, «... саме нове суспільство протягом двох з половиною тисяч років свого існування являло собою картину розвитку незначної меншості за рахунок експлуатованої та пригніченої величезної більшості, й воно залишається таким і зараз у більшому ступені, ніж будь-коли» [1, с. 91]. Навіть якщо відволіктись від марксистського підходу, вочевидь здобуття економічного успіху та капіталу є однією з провідних цінностей сучасної освіти та мотивом її здобуття.

Сама освітня діяльність перетворилась на частину економічної політики. Так, зараз все частіше про освіту говорять і пишуть у суто економічних термінах: «освітня послуга», «освітній капітал», «освітній кредит», освітнє середовище як «чинник виробництва» та ін. Наприклад, яскравою ілюстрацією економічного тлумачення смачної освіти є робота російського дослідника Т. Зак «Освітній процес та економічна політика держави», що визначає наступним чином поняття освітньої послуги: «... засіб виробництва людського капіталу, головним результатом якого є отримані знання, вміння, навички, які будуть використовуватись у майбутньому виробництві та приносити додатковий прибуток своїм власникам» [2, с. 36]. При цьому цікаво, що за умови інтерпретації освіти як надання/отримання освітніх послуг до неї можна застосувати всі атрибути звичайного індустріального процесу. Зокрема, освітній процес розглядається як виробничий, де головними чинниками є професорсько- викладацький склад і матеріально-технічна база, а результатом – накопичений людський капітал.

Специфікою економічного підходу до освіти є рівна можливість розгляду освітнього процесу як з позиції освітньої установи (аналог підприємства), так і з позиції студента (клієнта, якого навчають). Зазвичай саме установи відіграють головну роль у формуванні програми, технології навчання, приверненні уваги та відборі студентів, але все це буде марним без активної участі студента та залучення його матеріальних, темпоральних і ментальних ресурсів. Т. Зак йде ще далі, намагаючись довести повну аналогію між економічними та освітніми процесами, та виокремлює наступні компоненти в процесі «виробництва знань»: генерація знань на основі надання освітньої послуги; виробництво знань у процесі проведення науково-дослідницької діяльності вузів; виробництво університетами основного чинника для здійснення наукових досліджень – вчених та інженерів; виробництво знань науково-дослідницькими установами; а також визначає валовий результат освітнього виробництва як сукупність кількісних і якісних характеристик професорсько-викладацького складу, рівня розвитку матеріально-технічної бази, системи освітніх технологій, ефекту самонавчання та вихідними показниками людського капіталу (іншими словами – рівня підготовки абітурієнтів) [2, с. 38-39].

Освіта в системі індустріальних цінностей є послугою, попит на яку носить масовий характер. Не зважаючи на перехід до постіндустріального (інформаційного етапу), організація освітнього процесу в Україні все більше набуває саме цієї ознаки масовості, що відображається, зокрема, у збільшенні кількості студентів у співвідношенні з викладачами вузів (верхній поріг цієї кількості у 2013 р. дорівнював 18 студентам, тоді як до цього він був 15 і менше).

У постіндустріальну епоху особливий ціннісний акцент робиться не стільки на засвоєнні знань, вмінь та навичок та можливості застосувати їх у виробництві, скільки на можливості генерувати на основі отриманої освіти нові знання, вміння та навички, формувати новий економічний та соціокультурний досвід. У інформаційну епоху знання стають глобальним