Сучасні дослідження гуманістичних теорій особистості

Гуманістична психологія сформувалася у 60-ті роки XX ст. у США, першими представниками її стали американські психологи Абрахам-Харлоу Маслоу (1908-1970), Карл-Ренсом Роджерс (1902-1987), Ролло Мей (1909-1994), які виходили із засад «розуміючої психології» (В. Дільтей), зосередженої на розкритті сенсу душевного життя, системи цінностей людини. Виникла гуманістична психологія як реакція на глобальні проблеми людства, які постали у другій половині XX ст., загостривши необхідність гуманного ставлення до людини і відповідної перебудови суспільних інститутів, людських стосунків.

Сучасна гуманістичні теорії особистості ведуть пошук позитивного життєствердного способу існування людини. Основним предметом їх вивчення є особистість не як сума окремих елементів (рефлексів, пізнавальних процесів, інстинктів тощо), а як унікальна цілісність, яка не задана чимось наперед і має відкриті можливості для самоактуалізації, прагнення до щасливого майбутнього, вільної реалізації своїх можливостей, зміцнення віри в себе і спроможність досягнення ідеального Я. Головна роль відводиться спонуканням, які забезпечують реалізацію цих тенденцій.

Інший представник гуманістичної психології США – Гордон В. Оллпорт (1887-1967) – вважав особистість відкритою системою: розвиток особистості завжди здійснюється у взаємозв´язку з іншими людьми. Особистість, за його визначенням, – це динамічна організація особливих мотиваційних систем, звичок, установок і особистісних рис індивіда, які визначають унікальність його взаємодії з середовищем, передусім соціальним. Однак у цих стосунках немає рівноваги між довкіллям і людиною. Людина повинна весь час встановлювати нові стосунки і розвивати наявні, тобто постійно «розривати» гомеостаз. Отже, постійний розвиток особистості є основною формою її існування. Соціальні відносини конституюють, за Г. Оллпортом, особистість, «відв´язуючи» її від біологічних потреб.

Видатний український психолог Г. С. Костюк (1899- 1982) зробив значний внесок у психологічну теорію особистості. За його концепцією, індивід стає суспільною істотою, особистістю в міру того, як у нього формуються свідомість і самосвідомість, утворюється система психічних властивостей, здатність брати участь у житті суспільства, виконувати соціальні функції.

Об'єктивна соціальна сутність особистості завжди реалізується суб'єктивними психічними засобами. Одночасно соціально зумовлене психічне в людини визначає її соціальні відносили з іншими людьми.

Психічна діяльність особистості відбувається в результаті інтеграції психічних процесів та властивостей і здійснюється нейрофізіологічними механізмами. Останні є системою, що залежить у своєму функціонуванні від тих систем організму, які складаються з біохімічних, біофізичних та інших компонентів. Між психічним та фізіологічним існують складні стосунки. Психічне не тільки реалізується фізіологічним, а й зазнає змін залежно від перебігу функціонування фізіологічних механізмів.

Особливості нейродинаміки відіграють суттєву роль у становленні індивідуальної своєрідності особистості. Проте особистість може усвідомлювати власні слабкі сторони і певною мірою компенсувати їх завдячуючи сильним сторонам, наприклад, стримувати афективність, імпульсивність свого темпераменту тощо.

Розглядаючи особистість як суспільну істоту, не можна забувати про її природну сутність. Природне «знімається» в суспільному, але не усувається, воно діє на всіх етапах життя особистості. Слід розрізняти поняття «індивід» і «особистість». Людина є індивідом на всіх етапах онтогенезу і за всіх умов, а особистістю стає і може перестати бути нею. Необхідно долати абсолютне протиставлення природного і суспільного, біологічного і соціального в житті особистості. Немає суспільного, соціального без природного, біологічного, як немає суспільства поза взаємодіючими в ньому індивідами. Найбільш продуктивним, на думку Г. С. Костюка, є підхід до проблеми структури особистості, який спирається на аналіз її діяльності. Адже суспільні умови визначають психічні властивості особистості лише через дії самого індивіда.

Зв'язок між діяльністю особистості та її психічними властивостями складний і багатозначний. В тій же самій діяльності, наприклад навчальній або трудовій, психічні властивості нерідко формуються по-різному. Якості особистості, що виникають у ході діяльності, включаються у структуру її подальшої діяльності, зазнають змін, диференціюються та інтегруються і стають компонентами більш складного цілого, яким с структура особистості. Остання виступає при цьому як стійка і динамічна система психічних властивостей. Структуру особистості утворюють різні психічні властивості. Це передусім свідомість і самосвідомість. Індивід стає особистістю, оскільки він усвідомлює навколишнє буття і себе самого, своє ставлення до нього, свої функції та обов'язки. Формою існування свідомості є насамперед знання. Вони входять у систему психічних властивостей як певна підсистема, що характеризує освіченість особистості.

Крім того, важливою підсистемою структури особистості є спрямованість її діяльності, яка визначається потребами й інтересами, ціннісними орієнтаціями, цілями та установками, моральними та іншими почуттями. Особистість характеризується і тим, як вона здійснює свої потяги, реалізує свою цілеспрямованість, якими вміннями, здібностями та волівними якостями володіє. Звичайно, у структуру особистості включаються і психофізіологічні властивості індивіда.

При розв'язанні проблеми структури особистості виникає питання співвідношення психічних властивостей, зокрема ідеологічного і психічного, інтелектуального й емоційного, мотиваційної спрямованості та операційної озброєності, свідомого і несвідомого в діяльності тощо. Структура особистості – ієрархічне утворення, куди входять підструктури різного онтогенетичного віку. Ці підструктури включаються в загальну організацію особистості як суб'єкта спілкування, пізнання і праці.

Особистість являє собою діалектичну єдність різноманітних та взаємопов'язаних психічних процесів і властивостей. Як система, що сама себе регулює та вдосконалює, вона характеризується єдністю протилежних тенденцій і процесів – інтеріоризації та екстеріоризації, диференціації та інтеграції, потягом до спілкування та до усамітнення, відокремлення тощо. Важливою є проблема джерел і характеру суперечностей особистості, їхньої ролі у формуванні особистості та шляхів подолання.

Динамічність та стійкість особистості дають їй змогу бути незалежною від безпосередніх впливів ззовні, змінювати середовище відповідно до своїх намірів і планів, створювати умови для власного розвитку.

Сучасні гуманістичні теорії особистості обстоюють засади індивідуального навчання і спрямованого на розвиток індивідуального Я особистості виховання, здатності до самоствердження, емпатійності (співчутливості). Несвідоме формування її особистості вона розглядає як величезне джерело енергії, яким користуються рідко.

У межах гуманістичних теорій сформульовані такі принципи розгляду особистості:

усі люди мають природну здатність до творчості;

творчий процес зцілює людину, а продукт творчості (малюнок, виріб, скульптура) дає істотні відомості про неї, сенс її життя, є важливим чинником глибоких перетворень у її внутрішньому світі (трансформації особистості) ;

особистісне зростання і вищі творчі стани свідомості людини досягаються через усвідомлення, саморозуміння, самоприйняття та інсайт;

самоусвідомлення, саморозуміння, творче натхнення є результатом заглиблення в емоційну сферу. Через переживання горя, гніву, болю, страху, радості, екстазу людина пізнає протилежний бік самоусвідомлення, розуміння, цілісності;

переживання, емоції – джерело енергії, яка може бути спрямована, нагромаджена, звільнена чи перетворена завдяки експресивним мистецтвам (танець, художні ремесла, вокалізація, музика, уява, медитація тощо). Це шлях до несвідомого, який допомагає виразити невідомі фрагменти людини, досягати нового усвідомлення;

між індивідуальною життєвою силою (внутрішнім ядром – душею) і сутністю всіх людських істот існує зв'язок, тому самозаглиблення з метою відкриття власної сутності та цілісності виявляє взаємопов'язаність людини із зовнішнім світом, людством. Людина не може вижити без інших людей фізично, соціально й духовно.

Положення гуманістичних теорій дослідження особистості мають важливе значення для здійснення практики психологічної допомоги. Вони привнесли в психологію нові погляди на появу і розвиток психічних проблем людини. Сутність їх методики полягає в розгляді людини як самоактуалізованої особистості, тобто такої, яка має вроджений потяг до самовдосконалення. Перешкоджання цьому процесу є причиною розвитку нервових і психічних хвороб індивіда. Даний напрям вивчає психічне здоров'я гармонійних осіб, які досягли вершини особистісного розвитку, вершини самоактуалізації, і на основі цих знань формує принципи і способи психологічної допомоги для інших людей. Гуманістичні теорії дослідження особистості утверджують націленість людини на майбутнє, можливість реалізації нею своїх потенцій незалежно від «тягаря минулого».

 

 

Гуманістична психологія: Антологія: В 3 т. : Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. Т. 1. Гуманістичні підходи в західній психології ХХ ст. / Ред. : Р. Трач; Г. Балл; Наук. Т-во ім. Шевченка у США, Ін-т психології ім. Г. С. Костюка АПН України. – К. : Унів. вид-во «Пульсари», 2001. – 252 с.

Костюк Г. С. Загальні закономірності онтогенезу людської психіки // Вікова психологія. – К., 1976. – С. 28-52.

Пазенок В. С. Гуманізм: сучасні інтерпретації та перспективи / В. С. Пазенок та ін. – К. : Укр. Центр духовної культури, 2001. – 380 с.